Розділ «Йозеф Рот Марш Радецького та інші романи»

Через те що окружний начальник так-таки й не знав, чи в капельмейстра Нехвала сини, чи доньки, то й питав обережно — ось уже понад двадцять років — про «дітей».

— Найстарший уже лейтенант! — відповідав Нехвал.

— Піхоти, звісно? — питав, як завжди, пан фон Тротта і за мить згадував, що його власний син тепер служить у єгерях, а не в кінноті.

— Авжеж, піхоти! — відповідав Нехвал. — Найближчим часом приїздить у гості. Я дозволю собі представити його вам!

— Будь ласка, будь ласка, буду дуже радий! — казав окружний начальник.

Одного дня з’явився й молодий Нехвал. Він уже рік служив у полку, вкомплектованому німцями, справді мав офіцерське звання і скидався, як подумав пан фон Тротта, на «музиканта».

— Викапаний батько, — сказав окружний начальник, хоч молодий Нехвал був схожий радше на матір, ніж на батька. — Чисто музикант… — Окружний начальник мав на увазі неприхований вираз безжурної бравури на обличчі лейтенанта, його біляві, закручені догори вусики, що, наче горизонтальна фігурна дужка, лежали під коротким, широким носом, удатні, гарної форми, невеличкі, мов у ляльки, вушка, наче зроблені з порцеляни, й молодецький, білявий із золотим відблиском, зачесаний на проділ чуб.

— Бравий хлопець! — сказав пан фон Тротта панові Нехвалу. А потім спитав юнака: — Як вам служиться?

— Відверто сказати, пане окружний начальнику, — відповів капельмейстерів син, — трохи нудно!

— Нудно? — перепитав пан фон Тротта. — У Відні?

— Так, — сказав Нехвал-молодший, — нудно! Бачите, пане окружний начальнику, коли служиш у маленькому гарнізоні, то тобі ніколи не спадає на думку, що ти не маєш грошей!

Окружний начальник відчув себе ображеним. Він вважав непристойним розводитися про гроші й, крім того, побоювався, що молодий Нехвал натякав на кращі фінансові можливості Карла Йозефа.

— Мій син, правда, служить на кордоні, — сказав пан фон Тротта, — але йому завжди цілком вистачало того, що він має. Так само і в кінноті.

На останньому слові він зробив наголос. Йому вперше стало прикро, що Карл Йозеф залишив уланський полк. У кавалерії таких-ось Нехвалів, звісно, не трапляється! Сама думка про те, що син цього капельмейстрика взяв собі в голову, ніби він може бодай у чому-небудь рівнятися з молодим Троттою, завдавала окружному начальникові майже фізичного болю. Він вирішив вивести цього «музикантика» на чисту воду. В цьому юнакові, ніс якого здавався йому «чеським», він відчував просто-таки «зрадника вітчизни».

— Ви охоче служите? — спитав окружний начальник.

— Відверто кажучи, — відповів лейтенант Нехвал, — я міг би собі уявити й кращий фах!

— Тобто як — кращий?

— Практичніший! — сказав Нехвал-молодший.

— А битися за вітчизну — непрактично? — спитав пан фон Тротта. — Навіть для людини практичної вдачі? — Було ясно, що слово «практичної» він промовив з іронією.

— Та ми ж не б’ємося, — заперечив лейтенант, — а як колись і дійде до битви, то це буде, мабуть, аж ніяк не практично.