Розділ «Йозеф Рот Марш Радецького та інші романи»

І вони з’явилися. Вони прийшли з боку шинку. Їхню появу звістував спів — пісня, якої лейтенант ніколи не чув. У тутешнім краю її навряд чи взагалі хто чув. То був «Інтернаціонал», його співали трьома мовами. Окружний комісар Горак знав його зі службового обов’язку. Лейтенант Тротта не зрозумів жодного слова. Проте мелодія здавалася йому тією, оберненою на музику, тишею, яку він відчував у себе за спиною в шинку. Жвавого окружного комісара охопило врочисте збудження. Він перебігав від жандарма до жандарма з записником і олівцем у руках. Тротта знов скомандував:

— Шикуйся!

І, мов хмара, що впала на землю, щільний гурт демонстрантів посунув повз непорушний подвійний мур вишикуваних у дві шереги єгерів. Тьмяне передчуття загибелі світу опанувало Тротту. Йому згадався яскравий блиск процесії у день Тіла Христового, і на мить він уявив, що темна хмара бунтівників суне назустріч тій маєстатичній процесії. На одну-єдину прудку мить на лейтенанта зійшов високий хист мислити образами, й він побачив часи у вигляді двох скель, що сунули одна на одну, і себе самого, лейтенанта, розчавленого тими скелями.

Його рій узяв рушниці на плече, коли по той бік дороги, над щільним чорним кружалом натовпу, що безупинно рухався, піднесені невидимими руками, з’явилися голова й тулуб чоловіка. Це підняте догори тіло враз стало майже точним центром кружала. Руки промовця злетіли в повітря. З його рота вилітали незрозумілі звуки. Натовп загукав. Поруч лейтенанта з записником і олівцем у руці стояв комісар Горак. Нараз він згорнув записника й попростував до натовпу по той бік дороги, повільно, поміж двох блискучих у своєму спорядженні жандармів.

— Ім’ям закону! — вигукнув він.

Його гучний голос заглушив промовця. Збори було розпущено.

На мить стало тихо. Потім із грудей натовпу вихопився один суцільний крик. Проти облич тих людей забіліли їхні кулаки — два кулаки при кожному обличчі. Жандарми зімкнулися в ланцюг. Наступної ж миті півколо тих людей завирувало. Усі вони з лементом ринули на жандармів.

— Рушниці напереваги! — скомандував Тротта.

Він вихопив шаблю. Він не міг бачити, як його зброя сяйнула на сонці й кинула короткий, грайливий і викличний відблиск на протилежний, затінений бік вулиці, де вирував натовп. Шпичаки жандармських шоломів і вістря їхніх багнетів зненацька втонули в натовпі.

— До фабрики, — скомандував Тротта, — рій — кроком — руш!

Єгери рушили вперед, а їм назустріч полетіли якісь темні залізні предмети, бурі дошки з паркану й біласте каміння, довкола засвистіло й заклекотіло, задзижчало й загуло. Легкий, мов ласиця, Горак підбіг до лейтенанта й прошепотів:

— Заради Бога, пане лейтенанте, накажіть стріляти!

— Рій — стій! — скомандував Тротта. — Вогонь!

Перший залп, згідно з інструкцією майора Цоґлауера, єгері дали в повітря. Потім запала велика тиша. На мить стало чутно всі мирні голоси літнього полудня. І крізь куряву, яку зняли солдати і юрма, та легкий дух пороху відчулося добродушне сонячне тепло. Нараз літнє опівдення пронизав голосний лемент якоїсь жінки. Дехто з натовпу, мабуть, подумав, що її поранено, ті люди знов почали кидати в солдатів своїми дивними боєприпасами. Приклад цих кількох войовників наслідували інші, і зрештою — всі. Кілька єгерів із першої шереги вже лежали долі. І лейтенант Тротта, що доволі безпорадно стояв перед солдатами, тримаючи в одній руці шаблю, а другою обмацуючи кобуру револьвера, почув обіч стишений голос Горака:

— Стріляйте! Віддайте, заради Бога, команду стріляти!

За одну-єдину мить у збудженому мозку лейтенанта Тротти промайнули сотні уривчастих думок і образів, одні водночас з іншими; суперечливі голоси в його серці вимагали то явити милосердя, то бути нещадним; казали, що зробив би, ним бувши, його дід; погрожували, що наступної миті він сам помре, і водночас навіювали йому гадку, що його загибель — то єдиний і найбажаніший кінець цієї сутички. Йому здалося, що то хтось інший у ньому підніс його руку, чийсь чужий голос удруге скомандував:

— Вогонь!

Він ще встиг побачити, що цього разу цівки рушниць були націлені на натовп. За мить він уже не бачив нічого. Бо частина юрми, що спершу кинулась була тікати чи, може, вдала, що тікає, раптово скрутнула й забігла в тил єгерям, так що рій лейтенанта Тротти опинився між двома гуртами демонстрантів. Під час другого залпу в спини й потилиці єгерям полетіло каміння й дошки з понабиваними в них цвяхами. Поцілений у голову одним із тих видів зброї, лейтенант Тротта непритомний упав на землю. Кілька ударів різними предметами перепало йому вже зомлілому. Єгері стріляли тепер без команди, куди бачили, навсібіч по своїх напасниках, і зрештою змусили їх утікати. Усе те тривало, може, яких три хвилини. Коли єгері під командуванням унтер-офіцера вишикувались у дві шереги, на курній дорозі лежали поранені солдати й робітники, і минув чималий час, перше ніж приїхали санітарні фургони. Лейтенанта Тротту привезли до невеличкого гарнізонного шпиталю, де констатували тріщини черепної коробки й перелом лівої ключиці; побоювалися запалення мозку. З волі явно безглуздого випадку онук героя Сольферіно дістав поранення в ліву ключицю (а втім, жодна жива людина, за винятком хіба що цісаря, не могла знати, що Тротти завдячували своїм піднесенням пораненій ключиці героя Сольферіно).

Три дні згодом справді почалося запалення мозку. І, певна річ, про це дали б знати окружному начальникові, якби лейтенант ще в день прибуття до шпиталю, опритомнівши, не впросив майора ні в якому разі не повідомляти батькові про те, що сталося. Щоправда, лейтенант тепер знову лежав непритомний, були навіть достатні підстави побоюватись за його життя, проте майор вирішив ще зачекати. Отак сталося, що окружний начальник аж два тижні опісля довідався про бунт на кордоні й про ту непочесну роль, яку відіграв тоді його син. Старий дізнався про це спершу з газет, куди звістка про заворушення потрапила через опозиційних політиків. Бо опозиція була налаштована скласти відповідальність за загиблих, за вдів і сиріт на армію, на єгерський батальйон і особливо на лейтенанта Тротту, що віддав наказ стріляти. І лейтенантові справді загрожувало певного роду слідство, тобто суто формальне розслідування, яке провадила військова прокуратура, аби вгамувати політиків і фактично реабілітувати лейтенанта, а може, навіть знайти підстави для його відзначення. Та окружний начальник аж ніяк не був спокійний. Він навіть двічі телеграфував синові й один раз — майорові Цоґлауеру. Здоров’я лейтенантове тоді вже пішло на поліпшення. Він іще не міг рухатися, проте загроза для життя минулася. Він написав батькові короткого листа зі звітом про те, що сталося. А взагалі, він не дбав про своє здоров’я… Він думав про те, що знову йому на дорозі лягли мертві, і вирішив нарешті розпрощатися з армією. Заклопотаний такими думками, він був не годен бачитися й розмовляти з батьком, дарма що тужив за ним. Він переживав якусь ніби ностальгію за батьком і водночас знав, що батько більше не був вітчизною його душі. Армія не була більше його покликанням. І хоч як жахало його те, через що він опинився у шпиталі, він радів зі своєї недуги, бо ж вона висувала необхідність приймати рішення. Він змирився з невеселим духом карболки, сніжно-білою голизною стін і постелі, болем, перев’язками, суворою й материнською лагідністю санітарок і нудними відвідинами вічно бадьорих товаришів. Він знов перечитав кілька тих книжок, — з часів кадетського корпусу він нічого не читав, — що їх колись батько задавав йому читати на канікулах, і кожний рядок нагадував йому про батька, й про тихі недільні ранки, і про Жака, про капельмейстера Нехвала й марш Радецького.

Одного дня його відвідав капітан Ваґнер, довго сидів коло ліжка, вряди-годи кидав якесь слово, потім підвівся й знову сів. Нарешті, зітхнувши, витяг з кишені векселя й попросив Тротту підписати. Тротта підписав. Вексель був на півтори тисячі крон. Каптурак недвозначно зажадав гарантій Тротти. Капітан Ваґнер вельми пожвавішав і докладно розповів історію про якогось скакуна, що його він збирався поцінно купити й пустити на перегони в Бадені, докинув до того ще кілька анекдотів і цілком несподівано пішов собі.