Розділ «Йозеф Рот Марш Радецького та інші романи»

— Він хворий?

Майор Цоґлауер доповів про те, що сталося з лейтенантом Троттою.

Це прізвище діткнулося слуху Франца Йосифа як щось знайоме й водночас дражливе, і в його пам’яті виринув той випадок, спершу таким, як його змальовано в справі Тротти, а за ним збудився і той давно забутий епізод з битви при Сольферіно. В його уяві, як живий, постав капітан, що в тій сміховинній аудієнції так наполегливо просив вилучити якусь патріотичну оповідку з читанки. То була статейка № 15. Цісар згадав ту цифру з задоволенням, яке на нього зазвичай справляли саме незначні свідчення про його «добру пам’ять». Його настрій помітно поліпшився. Тепер йому здався приємнішим і майор Цоґлауер.

— Я добре пам’ятаю вашого батька! — сказав цісар до Тротти. — Він був дуже скромний, герой Сольферіно!

— Величносте, — відповів лейтенант, — то був мій дід.

Цісар відступив крок назад, ніби відіпхнутий могутнім часом, що зненацька постав між ним і цим молодиком. Так, так! Він ще міг згадати номер оповідки з читанки, але вже не пам’ятав сили-силенної років, що їх прожив.

— А, — сказав він, — то це був ваш дід? А ваш батько, напевне, полковник, еге ж?

— Окружний начальник у В.

— Так, так! — промовив Франц Йосиф. — Я це запам’ятаю! — додав він, ніби вибачаючись за щойно зроблену помилку.

Він ще якусь хвильку стояв перед лейтенантом, та не бачив ані Тротти, ні всіх інших. Він більше не мав бажання обходити шереги, проте мусив, аби люди не помітили, що він злякався своєї старості. Очі його знову дивились, як звичайно, в далечінь, де для нього вже зринали межі вічності. І він не помітив, що під носом у нього повисла прозора, мов скло, капка і що цілий світ приголомшено втупився в ту капку, яка врешті-решт упала на густі сріблясті вуса і, невидима, спочила там.

І всім полегшало на душі. І дефілювання війська можна було починати.

Кінець другої частини

Частина третя

Всілякі важливі зміни відбувалися в домівці і в житті окружного начальника. Він відзначав їх здивовано і трохи сердито. За дрібними прикметами, які, проте, здавалися йому кричущими, він помічав, що світ довкола нього змінився, і пан фон Тротта думав про його загибель і про віщування Хойницького. Старий шукав нового служника. Йому радили багатьох молодих і очевидячки добрячих хлопців з бездоганними рекомендаціями, людей, що по три роки служили у війську й навіть мали звання єфрейтора. Окружний начальник брав того чи того до оселі на «іспитовий термін». Та не залишив при собі жодного. Вони звалися Карл, Франц, Александер, Йозеф, Алоїз чи Крістоф, чи ще там якось. Проте окружний начальник намагався звати кожного з них Жаком. Адже й справжній Жак, властиво, звався інакше, а прийняв же дане йому ім’я і цілий свій вік носив його з гордістю, як, приміром, славетний поет носить свій псевдонім, під яким він публікує свої безсмертні вірші й романси. Однак уже за кілька днів виявилося, що всі ті Алоїзи, Александери, Йозефи та інші не бажали відгукуватись на чудове ім’я Жак, а окружний начальник сприймав ту впертість не лише як непослух і порушення одвічного світового ладу, але і як образу незамінному небіжчикові. Як?! Їм не до вподоби зватися Жаком?! Цим нікчемникам без літ і без заслуг, без хисту й дисципліни?! Бо небіжчик Жак і далі жив у пам’яті окружного начальника як слуга, наділений взірцевими чеснотами, ба навіть як взірець людини взагалі. Та ще дужче, ніж упертість невдалих Жакових наступників, дивувала пана фон Тротту легковажність тих панів і установ, що дали таким жалюгідним суб’єктам такі добрі рекомендації. Взагалі, якщо було можливо, що певний тип на ймення Александер Чак (людина, чиє ім’я ніяк не хотіло вилетіти з пам’яті окружного начальника, й він вимовляв його з такою зненавистю, наче самою вимовою вбивав на місці його власника), якщо, отже, було можливо, що той Чак, належачи до членів соціал-демократичної партії, став, проте, у своєму полку єфрейтором, — то тоді можна було засумніватись не лише в такім полку, а й у цілій армії. Але ж армія, на думку окружного начальника, була в монархії єдиною силою, на яку ще можна було покластися! Окружному начальникові раптом здалося, що весь світ заселено самими чехами — нацією, яку він мав за вперту, твердолобу й дурну і взагалі за винахідницю самого поняття «нація». Може існувати багато народів, але нема ніяких націй! До всього цього додавалися ще всілякі малозрозумілі вказівки й інструкції намісника щодо «лагідного поводження» з «національними меншинами» — один з тих виразів, що їх пан фон Тротта ненавидів до глибини душі. Бо «національні меншини», за його уявленням, були не чим іншим, як великими громадами «революційних типів». Авжеж, довкола нього були всуціль самі «революційні типи». Йому навіть здавалося, що їх дедалі намножувалось у якийсь протиприродний спосіб. Окружному начальникові було цілком очевидно, що «віддані державі елементи» ставали дедалі безплідніші й народжували все менше дітей; це доводила й статистика перепису населення, з якою він інколи ознайомлювався. Він не міг більше втікати від страшної гадки, що само Провидіння було невдоволене монархією, і хоч з нього був радше сумлінний виконавець церковних обрядів, аніж справді віруючий християнин, проте він чимраз більше схилявся до думки, що це Бог карає цісаря. Пан фон Тротта взагалі потроху доходив усіляких чудних міркувань. Статечність, якою він сповнився з першого ж таки дня свого перебування на посаді окружного начальника у В., одразу зробила його старим. Навіть коли його бакенбарди були ще зовсім чорні, жодній людині не спало б на думку вважати пана фон Тротту молодим чоловіком. Одначе аж тепер люди в його містечку почали казати, що окружний начальник старіє. Від багатьох давно засвоєних звичок доводилося відмовлятись. Ось, наприклад, після смерті старого Жака й свого повернення з синового прикордонного гарнізону пан фон Тротта більше не ходив уранці на прогулянку, побоюючись, що котрийсь із таких плинних «підозрілих суб’єктів», його служників, забудеться покласти пошту на столі біля сніданку або навіть відчинити вікно. Він ненавидів свою економку. Він завжди її ненавидів. Одначе вряди-годи звертався до неї з яким словом. Відколи старий Жак більше не вслуговував йому, окружний начальник утримувався від будь-яких зауважень за столом. Бо насправді всі його звичні лукаві слівця були звернені до Жака й певною мірою розраховані на схвалення старого слуги. Аж тепер, коли того вже не було на світі, пан фон Тротта усвідомив, що завжди промовляв тільки для Жака. Як ото актор промовляє до одного глядача в партері — багаторічного шанувальника свого мистецтва. І якщо окружний начальник узагалі їв квапливо, то тепер він уже після першого шматка мостився скінчити обід. Бо йому здавалося блюзнірством ласувати печеним огузком, тоді як старого Жака точили в могилі хробаки. Та коли він часом зводив погляд догори, у сподіванні, опертому на вроджену віру в те, що померлий перебуває на небі й може його бачити, то все ж таки сам він, окружний начальник, бачив лише знайому стелю своєї кімнати, бо він був позбавлений простосердої віри, і органи його чуттів більше не слухалися велінь його серця. Ох, яка ж то була печаль!

Інколи окружний начальник навіть буденного дня забував піти на службу. І траплялося, що він уранці в четвер убирався в чорний сурдут, лаштуючись іти до церкви. Уже аж надворі він з багатьох безсумнівних прикмет будня помічав, що то не неділя, вертався й перевдягався в буденну одежу. І навпаки, подеколи він забував навідатися до церкви в неділю, довше, ніж звичайно, не вставав з постелі і аж як унизу з’являвся капельмейстер Нехвал зі своїми музикантами, він пригадував, що то неділя. У неділю, як звичайно, на обід подавали печеню з овочами. І на каву приходив капельмейстер Нехвал. Умощувалися в кабінеті. Викурювали по вірґінській. Капельмейстер Нехвал також постарів. Незабаром він мав виходити на пенсію. Він уже не їздив так часто до Відня, і анекдоти, які переповідав, навіть окружному начальникові здавалися віддавна знайомими. Він і тепер їх так самісінько не розумів, проте пізнавав, як декотрих людей, яких завжди зустрічав, хоча імен їхніх не знав.

— Що там поробляють ваші? — питав пан фон Тротта.

— Дякую, їм ведеться чудово! — відказував капельмейстер.

— А пані ваша дружина?

— Вона почувається добре!

— А як діти?