Розділ «Йозеф Рот Марш Радецького та інші романи»

Вона роздобула місця на трибуні. Радісна й урочиста пишнота параду і саму її обдарувала якимсь теплим і молодим відблиском. Ще з юності знала вона, може, незгірше за самого обер-гофмейстера, усі фази, складові частини і всі закони руху святкової процесії на день Тіла Христового, — десь так, як давні завсідники оперних лож знають усі сцени улюблених опер. Її жадоба видовищ від того не слабшала, навпаки — ще зростала від тієї втаємниченості, живилася нею. У душі Карла Йозефа зринули дитинні й героїчні мрії, що переповнювали його колись, удома, на канікулах, на балконі батькової оселі, під звуки маршу Радецького, і робили щасливим. Уся велична сила старої імперії проходила перед його очима. Лейтенант думав про свого діда, героя Сольферіно, і про незламний патріотизм свого батька, окружного начальника, що був наче невеличка, але міцна скеля між високо піднесених гір імперії Габсбурґів. Він думав про власну свою священну мету — померти за цісаря — будь-якої хвилини, на воді, на суходолі чи в повітрі — одне слово, там, де доведеться. Слова присяги, що їх він кілька разів виголошував машинально, ставали живими, одне за одним злітали догори, кожне — мов прапор. Порцеляново-блакитні очі верховного головнокомандувача, схололі на безлічі портретів по безлічі стін імперії, сповнювалися новою, батьківською ласкавістю і дивились, мов саме блакитне небо, на внука героя Сольферіно. Цвіли під сонцем ясно-сині штани піхотинців. Як сама поважність балістичної науки, минали трибуну брунатні, кольору кави, артилеристи. Криваво-червоні фески ясно-синіх босняків палали на сонці, як маленькі смолоскипи радості, запалені ісламом на честь його апостольської величності. У чорних лакованих каретах сиділи кавалери ордена Золотого руна і чорні рум’янощокі муніципальні радники. За ними маяли, немов велична буря, що приборкала свою могуть поблизу цісаря, султани ляйб-гвардійців піхоти. Аж ось понад натовпом людей, понад солдатами, що йшли маршовим кроком, над кіньми, що виступали легким клусом, і повозами, що безгучно котилися вперед, поплив, підготований лунким генерал-маршем, цісарсько-королівський гімн — спів на славу земного, а все ж таки апостольського херувима армії: «Боже, вбережи, Боже, заступи…». Він витав над усіма головами, як небо з мелодії, як балдахін із чорно-золотих музичних тонів. І лейтенантове серце водночас наче й завмерло і закалатало в грудях — така собі медична дивовижа. На тлі повільних звуків гімну злітали догори вітальні кличі «Слава!», мов білі прапорці поміж великих, оздоблених гербами знамен. Ось ходою балетного танцівника виплив білий ліпіцанський кінь, з величною кокетливістю уславлених коней ліпіцанського цісарсько-королівського кінного заводу. За ним з гучним тупотом копит посувався півескадрон драгунів — вишуканий грім параду. Чорно-золоті шоломи блискали на сонці. Залунали гучні поклики фанфар, почулися радісно-застережливі голоси: увага, увага, старий цісар під’їздить!

І цісар з’явився. Восьмеро сніжно-білих коней везли його повіз. Верхи на конях, у гаптованих золотом чорних лівреях і в білих перуках сиділи двірські лакеї. Вони скидалися на богів, а були тільки слугами напівбогів. Обабіч повозу їхало по двоє угорських ляйб-гвардійців із жовто-чорним хутром пантер через плече. Вони нагадували вартових під мурами Єрусалима, священного міста, чиїм королем був цісар Франц Йосиф.

Цісар був у сніжно-білій уніформі, добре відомій з усіх поширених в імперії портретів, і з велетенським султаном зелених павичевих пер на капелюсі. Пера стиха гойдалися па вітрі. Цісар усміхався на всі боки. Усміх сяяв на його старечому обличчі, як маленьке сонце, що його він сам створив. Від собору святого Стефана ударили дзвони — римська церква вітала римського цісаря німецької нації. Старий цісар висів із повозу і пружним кроком, що його вславили всі газети, мов простий смертний, зайшов до собору під гучний гомін дзвонів. Римський цісар німецької нації.

Жоден лейтенант цісарсько-королівського війська не годен був би спостерігати всю ту церемонію байдуже. А Карл Йозеф належав до найчутливіших. Він бачив золотий блиск, що розходився від процесії, і не чув похмурих змахів крил шулік. Бо вони вже кружляли над двоголовим орлом Габсбурґів, ті шуліки, його браття-вороги.

Ні, світ не гинув, усупереч пророцтвам Хойницького, тут ти бачив на власні очі, що він жив! Широкою Рінґштрасе йшли мешканці цього міста, радісні піддані його апостольської величності, усі чисто — ніби люди з його цісарського двору. І все це місто було ніби велетенським дворищем цісарського палацу. Несхитно стояли біля брам старезних замків швейцари в лівреях, зі своїми жезлами, — ці боги серед лакеїв. Чорні карети на високих і шляхетних колесах з ґумовими шинами й тонкими спицями зупинялись перед брамами. Коні легенько черкали копитами по брукові. Урядовці в чорних трикутних капелюхах, із золотими комірами і вузькими шпагами при боці, гордовиті й упрілі, виходили з процесії. Школярки в білих убраннях, з квітками в косах і свічками в руках, верталися додому, затиснені між врочистими татом і мамою, неначе їхні втілені, ледь злякані й, може, навіть трохи побиті душі. Над ясними капелюшками ясних пань, що, наче на мотузочку, водили прогулювати своїх кавалерів, напиналися легенькі балдахінчики парасольок від сонця. Сині, брунатні, чорні, з золотим і срібним візерунком однострої снували, мов дивовижні деревцята й інші рослини, вихоплені з якогось південного саду й знову напрямлені на далеку батьківщину. Чорне полум’я високих капелюхів зблискувало над ревними й червоними обличчями. Барвисті шарфи, ці веселки бюргерів, лежали на широких грудях, жилетках і черевах. Ось посунули двома широкими колонами, перетинаючи Рінґштрасе, ляйб-гвардійці в білих пелеринах на червоній підбивці й білими плюмажами на шоломах, з осяйними алебардами в руках, — і трамваї, фіакри, ба навіть автомобілі зупинялись перед ними, як перед давно знайомими примарами історії. На перехрестях і на рогах вулиць гладкі, обіпнуті десятком фартухів квітникарки (міські сестри фей) поливали з темно-зелених лійок свої яскраві букети, благословляли усміхненими поглядами закохані парочки, що минали їх, в’язали в пучечки конвалії й без угаву мололи своїми старими язиками. Виблискували золоті шоломи пожежників, що прийшли були поглянути на видовище, — весело застерігаючи про небезпеки й катастрофи. Пахло бузком і глодом. Міський гамір не заглушував свисту чорних дроздів у садках і співу жайворонків попід небом. Усе те разом світ висипав на лейтенанта Тротту. Він сидів у повозі поряд своєї подруги, він кохав її і повертався, як йому здавалося, з першого щасливого дня свого життя.

Та й насправді, життя його ніби щойно починалося. Він навчився пити вино, після того як пив на кордоні саму лишень «дев’яностоградусну». Він зі своєю дамою обідав у славнозвісному ресторані, де господиня була велична, мов та королева, а зала ясна і врочиста, наче храм, шляхетна, мов палац, і мирна, як хатина. Тут, за своїми постійними столами, обідали ясновельможні панове, і кельнери, які їх обслуговували, видавалися їм рівнею, і здавалося, ніби гості й офіціанти через певні часові проміжки мінялись одні з одними місцями. І кожен знав іншого на ім’я, мов брат брата, а віталися вони один із одним, неначе князь із князем. Тут знали всіх: молодих і старих, добрих вершників і кепських, галантних кавалерів і гравців, гульвіс і скнар, честолюбців, щасливчиків, спадкоємців стародавньої, освяченої традицією і введеної в приказку, всюди шанованої дурості, а також розумників, що завтра мали прийти до влади. Тут чутно було тільки легесенький, добре вихований стукіт виделок і ложок та веселенький шепіт трапезувальників, що його ледь чує той, кому він адресований, зате легко розгадує тямкий сусіда. Розливали своє мирне сяйво білі скатертини, крізь високі, запнуті шторами вікна сочився в залу мовчазний день, з пляшок із тихим дзюркотом лилося вино, а хто хотів підкликати кельнера, тому досить було тільки звести очі. Бо в цій добропорядній тиші навіть помах вій було краще чути, ніж десь-інде вигук. Еге ж, так почалося те, що Тротта називав «життям» і що на той час, може, таки й було життям: прогулянка в блискучому повозі, серед густих пахощів дозрілої весни, обіч жінки, яка тебе кохає. Кожен її ніжний погляд, як йому здавалося, потверджував його юначу певність того, що він — прекрасний чоловік, наділений багатьма чеснотами, й навіть «пречудовий офіцер» — у тому значенні, в якому цей вираз вживають військові. Йому згадалося, що він майже все своє життя був невеселий, несміливий, можна сказати — озлоблений. Але такому, яким, на його думку, він пізнав себе тепер, йому несила було зрозуміти, чому він усе був невеселий, несміливий і озлоблений. Смерть, побачена зблизька, злякала його. А проте навіть у тужливих думках, звернених до Катарини й Макса Деманта, він тепер знаходив якусь насолоду. Як на нього, він дізнав, почім ківш лиха. Він заслуговував пестливих поглядів вродливої жінки. Однак він час від часу поглядав на неї з певним острахом. Чи не було з її боку лише примхою, взявши його з собою, мов хлоп’я, подарувати йому кілька гарних днів? Цього не можна було стерпіти. Він був, як уже пересвідчився, прекрасний чоловік, і той, хто його кохав, мусив кохати без останку, чесно й до самої смерті, як нещасна Катарина. А хто знає, скільки чоловіків у думці оцій вродливій жінці тоді, коли їй здається, чи коли вона прикидається ніби кохає лише його? Чи він ревнував? Авжеж! Та ще й був безсилий щось удіяти, як він щойно признався собі. Він ревнував і не мав жодної змоги лишитися тут або ж поїхати з цією жінкою десь далі, утримати її біля себе, скільки йому забагнеться, і пізнати її й здобути. Так, він був маленький, бідний лейтенантик, з п’ятдесятьма кронами, щомісяця одержуваними від батька, й мав борги…

— Чи ви граєте там, у своєму гарнізоні? — зненацька спитала пані Таусіґ.

— Декотрі, — сказав він. — Капітан Ваґнер, наприклад. Він страшенно програє!

— А ти?

— Зовсім не граю! — сказав лейтенант.

Тієї миті він зрозумів, як можна стати дужим. Він обурився проти своєї скромної долі. Він жадав для себе блискучої. Якби він був став урядовцем, то, може, здобув би нагоду з користю застосувати деякі свої духовні чесноти, що їх, безперечно, мав, і зробити кар’єру. А що важив офіцер за мирного часу?! А чого досяг навіть у війну, і навіть учинивши подвиг, його дід, герой Сольферіно?!

— Щоб ти не смів грати! — сказала пані фон Таусіґ. — Ти не схожий на того, кому щастить у картах.

Він образився. Його враз охопила жадоба довести, що йому щастить, щастить у всьому! Він почав укладати таємні плани ще на сьогодні, на тепер, на сю ніч. Його любощі так само стали ніби якимись попередніми любощами, репетицією кохання, яке він віддасть їй завтра, як справжній чоловік, не лише прекрасний, а й дужий. Він думав про час, дивився на годинник і вже обмірковував, як йому піти. Пані Валі сама вирядила його.

— Вже пізно, тобі треба йти!

— Завтра вранці?

— Завтра вранці!

Готельний портьє назвав одну гральну залу неподалік. Лейтенанта зустріли там із діловою ввічливістю. Побачивши кількох офіцерів, вищих званням, він завмер перед ними в належній поставі. Вони недбало кивнули йому головами, безтямно втупивши в нього очі, ніби взагалі не розуміли, що їх трактують як військових: неначе вони вже віддавна не належали до армії, а так собі просто носили уніформу та й годі, а цей зелений новачок взяв і збудив у них дуже далекий спогад про той дуже далекий час, коли вони ще були офіцерами. Вони тепер перебували в іншому, можливо, таємничішому, відтинку свого життя, і лише їхня уніформа та ордени ще нагадували їм про звичне, повсякденне існування, яке завтра, з настанням дня, почнеться для них знов. Лейтенант перелічив свою готівку, вона становила сто п’ятдесят крон. Він поклав, як звичайно робив капітан Ваґнер, п’ятдесят крон до кишені, а решту — в портсигар. Якийсь час він сидів біля однієї з двох рулеток, не роблячи ставки, — карти він знав погано й не наважився сісти за них, — він був цілком спокійний і сам дивувався зі свого спокою. Капітан дивився, як червоні, білі, сині купки фішок зростали, танули, присувалися то до одного, то до іншого. Проте йому не спадало на думку, що він, власне, прийшов сюди задля того, щоб побачити, як усі фішки перемандрують до нього. Нарешті він наважився зробити ставку, так ніби з обов’язку. Він виграв. Поставив половину виграшу і виграв знову. Не дивився ні на масть, ні на числа і ставив байдуже, навмання. Виграв. Поставив увесь виграш. Виграв учетверте. Якийсь майор кивнув йому. Тротта підвівся. Майор:

— Ви тут уперше. Ви виграли тисячу крон. Краще вам тепер піти.

— Слухаюсь, пане майоре! — сказав Тротта й покірно пішов.

Коли він обмінював фішки, то пошкодував, що послухався майора. Він був лихий на себе, що міг підкоритися першому-ліпшому. Чому він дозволив, щоб його вирядили? І чого йому не стає духу вернутися? Він пішов, незадоволений із себе і не радий своєму першому виграшеві.