Розділ «Йозеф Рот Марш Радецького та інші романи»

— Де старий? — запитала Йоланта.

— Має невдовзі прийти! — відповіла Елізабет. Йшлося про мого тестя. Незабаром «старий» справді прийшов. Побачивши мене, вигукнув своїм звичаєм: «А-а» — і обійняв мене. Він був здоровий і бадьорий.

— Вернувся живий-живісінький! — скрикнув він з таким тріумфом, ніби сам мене доправив додому. — Усе добре, що на добре виходить! — відтак заявив він. Обидві жінки засміялись. Я відчув, що червонію. — Ходімо їсти! — Скомандував він. — Подивись навколо, — сказав він мені, — все це я спорудив ось цими двома руками. — І він показав свої руки. Елізабет при цьому вдала, ніби шукає своє пальто.

Отже, ми пішли їсти, точніше кажучи, поїхали, бо ж у мого тестя, звичайно ж, був власний автомобіль з шофером.

— У наш звичний ресторан! — наказав він. Я не наважився запитати, який ресторан був для нього звичним. Виявилося, що це старий, добре знайомий мені ресторан, де я так часто сидів з друзями, один із тих старовинних віденських закладів, власники яких краще знали своїх гостей, аніж власних кельнерів, і де гість був не просто платоспроможним клієнтом, а священною особою.

Проте тепер усе змінилося: нас обслуговували незнайомі кельнери, які мене не знали і з якими мій тесть вітався за руку.

Був у нього тут і свій «особливий» стіл. Я був у цьому закладі геть чужий, чужинець із чужинців. Бо зала була мені добре знайома, друзями мені були шпалери, вікна, закурена стеля, широка зелена кахельна піч і на підвіконні — фаянсова ваза з голубою крайкою, в якій стояли зів’ялі квіти. Тільки обслуговували мене чужі люди і з чужими людьми сидів я і їв за одним столом. Їхніх розмов я не розумів. Мій тесть, моя дружина Елізабет, Йоланта Сатмарі розмовляли про виставки; вони збиралися випускати журнали, плакати, доскочити всесвітньої слави і бозна-чого ще! «Ми прихопимо і тебе з собою», — час від часу говорив мені тесть, а я і поняття не мав про те, куди це він збирається мене «прихопити». Справді, вже одне уявлення про те, що мене можуть «прихопити», краяло мені душу.

— Запишіть на мій рахунок! — крикнув тесть, коли ми упоралися з їжею. Цієї миті з-за стійки з’явився Леопольд, дідусь Леопольд. Ще шість років тому ми звали його дідусем Леопольдом.

— Дідуньо! — крикнув я, і він вийшов до нас. Йому, напевно, вже перейшло за сімдесят. Він ледве совав ноги, і ноги мав калюхаті — прикмета, за якою пізнаєш старих кельнерів. Його світлі, вицвілі очі з червоними повіками за хитким пенсне вмить упізнали мене. Беззубий рот старого вже посміхався, вже розсунулися його білі пухнасті баки. Він задріботів до мене і взяв мою руку з такою ніжністю, з якою беруть птицю.

— О, як добре, що принаймні ви тут! — прошамкотів він. — Приходьте скоріше знову! Я матиму за честь, пане, обслужити вас сам! Нарешті у нас гість!

Мій тесть засміявся.

З тестем я мав переговорити. Тепер, як я вважав, мені відкрилися всі сходи, біля підніжжя яких я стояв. Нескінченне число сходинок налічували вони і ставали що вищі, то стрімкіші. Звичайно, можна було кинути Елізабет і більше нею не клопотатись. Однак про таку можливість я тоді й не думав. (Я й досі живу з усвідомленням того, що вона моя дружина.) Можливо, я перед нею завинив, навіть напевно. Можливо, також, що це моє колишнє, лише наполовину притлумлене кохання змушувало мене вважати, ніби мною рухає тільки сумління. Можливо, так проявилося моє бажання, безглузде бажання всіх молодих і підмолоджених чоловіків, з егоїзму за будь-яку ціну змусити жінку, яку вони колись кохали, а потім забули і яка тим часом змінилася, знову стати колишньою. Словом, я мав поговорити спочатку з тестем, а тоді з Елізабет.

Я зустрівся з тестем в барі старого готелю, де мене повинні були дуже добре знати. Щоб почуватися впевненіше, я за півгодини до зустрічі провів щось на кшталт розвідин. Так, усі вони були ще живі — два кельнери повернулися з війни і бармен теж. Так, вони навіть пригадали, що я їм дещо заборгував — до чого приємно мені було чути і це! Все там було тихим і лагідним. Денне світло м’яко сочилося крізь скляний дах. Вікон не було. Були старі добрі напої мирного часу. Мені принесли, як колись, старий «наполеон». «Ну й молодчина ж ти!» — захопився мій тесть. Ні, молодчиною я зовсім не був.

Я сказав йому, що хотів би тепер налагодити своє життя, точніше, наше життя. Відкладати рішучі заходи, так я сказав, я аж ніяк не збираюся. Спершу мені треба у всьому розібратися. Я людина скрупульозна.

Тесть спокійно все вислухав. Потім заговорив:

— Хочу тобі все сказати відверто. По-перше, я не знаю, чи збирається ще Елізабет з тобою жити, тобто чи любить вона тебе, — але це твоя, це ваша справа. По-друге, на що ти збираєшся жити? Що ти взагалі вмієш робити? У мирний час ти був багатим хлопцем з хорошого суспільства, тобто з того суспільства, до якого належав мій Бубі.

— Бубі! — Це був мій шваґер. Той самий Бубі, якого я з самого початку ненавидів усім нутром. Про нього я зовсім забув. — Де він? — запитав я.

— Загинув! — відповів тесть. Він замовк і одним махом осушив склянку. — Загинув 1916 року, — докинув він. Уперше мій тесть здався мені близькою і рідною людиною. — Отже, — правив він далі, — у тебе нічого немає і немає жодної професії. Що ж до мене, то я радник комерційний і навіть наділений дворянством. Але тепер це як бабі кадило. Армійське інтендантство заборгувало мені сотні тисяч. Їх мені ніхто не виплатить. У мене тільки і є, що кредит і трохи грошей в банку. Я ще молодий. Можу затіяти щось нове, масштабне. Ось узявся тепер, як бачиш, за прикладне мистецтво. Елізабет вчилася у цієї знаменитої Йоланти Сатмарі. «Майстерня Сатмарі» — під такою маркою цей мотлох може розійтися по всьому світу. Та й крім того, — мрійливо додав він, — пороху в моїй порохівниці ще вистачить!

Цього вислову для мене було достатньо, щоб тесть знову мені збридився. Мабуть, він це вловив, бо одразу по тому сказав:

— У вас грошей більше нема, я знаю, а от твоя матінка поки що про це не здогадується. Я можу взяти тебе в яку-небудь справу, якщо захочеш. Але спершу поговори з Елізабет. Бувай!