Розділ «Йозеф Рот Марш Радецького та інші романи»

— Вилазь, я дещо забув.

Ми пішли назад у будинок. Востаннє я крадькома оглянув кухню, світлицю, вікно, ножі, посуд, прив’язаного собаку, дві рушниці, складені стосами хутряні шкурки, однак Баранович помітив і це.

— Ось, — зауважив він і дав мені револьвер. — Твої друзі можуть… — Він не договорив. Я сховав револьвер у кишеню. — Кумін тебе не обшукуватиме. Тільки віддай йому чай і махорку.

Я хотів йому подякувати. Але як жалюгідно прозвучали б тут слова подяки! Подяки з моїх уст! Мені спало на думку, як часто я в своєму житті без найменшого вагання кидався словом «дякую». Я його просто-таки збезчестив. Яким же пустим було б це моє невагоме подячне слово у вухах Барановича. І навіть моє рукостискання виявилося б чимось легковажним, до того ж він надяг рукавиці. Тільки коли ми прибули на те місце, де він колись нас зустрічав, він зняв праву рукавицю, потиснув нам руки, виголосив своє звичайне «Дай Бог здоров’я!», голосно крикнув Сірому: «Вйо!», немов боявся, що ми не зрушимо з місця, і повернувся до нас спиною. Сипав сніг. Баранович миттю зник за щільною білою завісою мов примара.

Ми поїхали в табір. Кумін ні про що не питав. Мовчки взяв чай і махорку. Нас він розлучив. Я потрапив у офіцерський барак. Манеса і Йозефа Бранка я бачив двічі на тиждень, коли у нас бував муштровий вишкіл. Один на одного вони не дивилися. Коли часом я підходив до одного з них, щоб дати трохи тютюну з моїх мізерних запасів, то кожен говорив мені згідно зі статутом і по-німецьки: «Уклінно дякую, пане лейтенанте!» — «Як справи? Все гаразд?» — «Саме так!»

Однієї чудової днини їх обох не виявилося у дворі на переклику. Увечері в бараці на своїх нарах я виявив записку, пристромлену шпилькою до подушки. Рукою Йозефа Бранка на ній було написано: «Ми пішли. Їдемо до Відня».

Я й справді здибав їх у Відні, але аж за чотири роки.

На Свят-вечір 1918 року я повернувся додому. Годинник на Західному вокзалі показував одинадцяту. Я пішов по Маріягільферштрасе. З немилосердного неба косими смугами сипав крупнистий дощ — кепський сніг і убогий брат граду. Мій кашкет був голий — розетку з нього зірвали. Мій комірець був голий — зірки з нього позривали. Я й сам був голий. Каміння було голе, стіни і дахи — теж. Голими були поодинокі ліхтарі. Крупнистий дощ сік їхнє тьмяне скло, здавалося, небо жбурляє дрібне ріння в ці нещасні великі скляні кулі. Плащі вартових, що стояли на посту біля казенних установ, майоріли на вітрі, хоч і наскрізь промокли. Настромлені багнети здавалися якимись несправжніми, гвинтівки сповзали у солдатів з плечей. Здавалося, ці гвинтівки хочуть лягти спати, такі ж втомлені, як ми, після чотирьох років стріляння. Я анітрохи не дивувався, що люди мене не вітають, — мій голий кашкет, голий комір гімнастерки нікого ні до чого не зобов’язували. Я не обурювався. Просто все це виглядало жалюгідним. Це був кінець. Я думав про давню мрію свого батька — мрію про троїсту монархію і про те, що йому здавалося, буцімто я коли-небудь маю здійснити цю мрію. Мій батько спочивав у труні на Гітцінґському цвинтарі, а імператор Франц Йозеф, вірним дезертиром якого він був, — у Гробівці капуцинів. Я був спадкоємцем, на мене сипався крупнистий дощ, а я брів до дому мого батька і моєї матері. Я зробив гак, щоб пройти повз Гробівець капуцинів. Перед ним теж туди-сюди походжав вартовий. Що там було ще охороняти? Саркофаги? Пам’ять? Історію? Я, спадкоємець, зупинився ненадовго перед цією церквою. Вартовий не звертав на мене уваги. Я скинув кашкета. Потім пішов далі, до батьківського дому, минаючи один будинок за іншим. Чи жива ще моя матуся? З дороги я двічі повідомив її про свій приїзд. Я наліг на ноги. Чи жива ще матуся?

Ось і наш будинок. Я подзвонив. Чекати довелося довго. Двері відчинила наша стара покоївка.

— Фрау Фанні! — вигукнув я.

Вона відразу впізнала мене по голосу. Свічка блимала — у Фанні тремтіла рука.

— Вас чекають, ми вас чекаємо, молодий паничу. Ми обидві не спали, і високоповажна пані у себе нагорі — теж.

Фанні і справді була одягнена так, як раніше, за моєї пам’яті, одягалася лише в неділю вранці, але ввечері, після того, як замикали двері, — ніколи. Я помчав наверх, перестрибуючи через дві сходинки.

Матінка стояла біля свого старого фотелю в закритій чорній сукні, сріблясте волосся було зачесане високо на чоло. Ззаду, над двома викладеними кільцями косами, височіла широка дуга гребеня під колір волосся. Комір і вузькі рукави сукні облямовувала добре знайома мені тонка біла торочка. Матуся підняла старовинний ціпок з кривою срібного ручкою — вона наче заклинала небеса, немов її закоротка рука не дозволяла сягнути їх, аби висловити таку безмірну вдячність. Матуся не ворушилася, вона чекала мене, а мені здалося, ніби вона не стоїть, а якось витупцьовує. Матінка нахилилася до мене, але навіть не поцілувала мене в чоло. Двома пальцями підняла вона моє підборіддя, так, що я закинув обличчя, — і вперше помітив, що вона значно перевершує мене зростом. Вона довго дивилася на мене. А потім сталося щось неймовірне, ще й надто — страшне, щось незбагненне, майже надприродне: матінка взяла мою руку, легенько нахилилась і двічі її поцілувала. Швидко, як приском обсипаний, я скинув шинель.

— І кітель теж, — сказала вона, — він же промок!

Я зняв і гімнастерку, матінка помітила, що правий рукав моєї сорочки майже у всю довж розірваний.

— Скидай сорочку, я тобі її зашию, — сказала вона.

— Ні, — попросив я, — вона несвіжа.

Ніколи в житті не посмів би я в нашому будинку сказати про будь-яку річ, що вона заношена чи заплямована. Як швидко ожила ця церемонна манера висловлюватися! Тільки тепер я відчув, що опинився вдома.

Я нічого не говорив, тільки дивився на матінку, їв і пив те, що вона для мене приготувала і на що розстаралася, вдавшись до сотні хитромудрих способів. Усе, що у Відні тоді неможливо було дістати: солоний мигдаль, справжній пшеничний хліб, дві часточки шоколаду, пробна пляшечка коньяку і справжня кава. Матуся сіла за рояль, він був відкритий. Можливо, вона відкрила його і так тримала кілька днів, відколи я сповістив її, що приїду. Ймовірно, вона хотіла зіграти мені Шопена. Вона знала, що любов до нього я успадкував від батька, — це була одна з його небагатьох явних схильностей. Скинувши оком на товсті жовті, наполовину оплавлені свічки у бронзових свічниках над клавіатурою, я зрозумів, що матінка вже кілька років не торкалася клавіш. Взагалі вона мала звичай грати кожен вечір — тільки ввечері і тільки при свічках. Це були ще добротні, товсті і просто-таки соковиті свічки мирного часу, в роки війни таких напевно більше не робили. Матінка попросила мене подати їй сірники. Йшлося про звичайну коробку, лежала вона на каміновій полиці. Коричнева й груба, покладена біля невеликого камінового годинника з ніжним дівочим личком, вона здавалася в цій кімнаті якоюсь незваною зайдою. Сірники були сірчані, спершу треба було чиркнути, а тоді дочекатися, поки синій вогник перетвориться на здорове, нормальне полум’я. Запах цих сірників теж був непроханим гостем. У нашій вітальні завжди панував певний аромат, у якому змішувалися пахощі далеких, майже відцвілих фіалок і пряний запах міцної свіжозвареної кави. Що тут було робити сірці?