Матінка поклала свої рідні старі білі руки на клавіші. Я притулився біля неї до рояля. Пальці її забігали по клавішах, утім, інструмент і далі мовчав. Він був німий, просто мертвий. Я нічого не розумів. Це був, мабуть, якийсь дивний феномен; у фізиці я нічого не тямив. Я сам вдарив по кількох клавішах. Вони не озвалися. Якась містика та й годі! У пориві цікавості я підняв кришку рояля. Інструмент був порожній — хоч би тобі одна струна всередині…
— Мамо, там же порожньо! — зауважив я.
Вона похнюпила голову.
— Я зовсім забула, — тихо заговорила вона. — За кілька днів по твоєму від’їзді у мене з’явилася дивна ідея. Я хотіла примусити себе більше не грати і наказала вийняти струни. Не знаю, що тоді вхопилося моєї голови. Їй-бо, не знаю. Це було якесь запаморочення. Може, навіть божевілля. Я щойно про це згадала.
Матінка дивилася на мене. На її очах бриніли сльози, сльози з тих, що не можуть вилитись і нагадують якусь нетечину. Я обійняв стару жінку. Вона погладила мене по голові.
— У тебе на волоссі стільки кіптяви, — кинула вона і кілька разів повторила цю фразу: — У тебе на волоссі стільки кіптяви! Піди помийся!
— Перед сном, — попросив я. — Але мені ще не хочеться спати, — сказав я, як колись казав у дитинстві. І додав: — Дозволь мені, мамо, ще трохи побути тут!
Ми сіли за маленький столик біля каміна.
— Я якось прибирала і знайшла твої цигарки, дві коробки єгипетських, які ти завжди курив. Я загорнула їх у вологий промокальний папір. Вони ще цілком свіжі. Хочеш покурити? Вони лежать на вікні.
Так, це були старі упаковки по сто штук! Я оглянув коробки на всі боки. На кришці однієї з них моїм почерком — його ще можна було розібрати — було виведено ім’я: Фрідль Райхнер, Гогенштауфенґассе. Я відразу згадав: так звали гарненьку тютюнницю, в якої я, найпевніш, і купив ці цигарки. Матінка усміхнулася.
— Хто це? — спитала вона.
— Симпатична дівчина, мамо! Але більше я до неї не заходив.
— А тепер ти вже застарий, щоб збивати з розуму тютюнниць. І крім того, цих цигарок узагалі більше немає…
Уперше в житті я почув, як моя мати намагається пожартувати.
Потім знову запанувала мовчанка. Після чого вона запитала:
— Ти багато страждав, хлоп’яточко?
— Не дуже, мамо.
— Зітхав за своєю Елізабет? (Вона сказала не «за своєю дружиною», а «за своєю Елізабет» і наголосила на слові «своєю».)
— Ні, мамо!
— Ти досі її кохаєш?
Сторінки
В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Марш Радецького та інші романи» автора Йозеф Рот на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „Йозеф Рот Марш Радецького та інші романи“ на сторінці 164. Приємного читання.