Розділ «Йозеф Рот Марш Радецького та інші романи»

Матінка поклала свої рідні старі білі руки на клавіші. Я притулився біля неї до рояля. Пальці її забігали по клавішах, утім, інструмент і далі мовчав. Він був німий, просто мертвий. Я нічого не розумів. Це був, мабуть, якийсь дивний феномен; у фізиці я нічого не тямив. Я сам вдарив по кількох клавішах. Вони не озвалися. Якась містика та й годі! У пориві цікавості я підняв кришку рояля. Інструмент був порожній — хоч би тобі одна струна всередині…

— Мамо, там же порожньо! — зауважив я.

Вона похнюпила голову.

— Я зовсім забула, — тихо заговорила вона. — За кілька днів по твоєму від’їзді у мене з’явилася дивна ідея. Я хотіла примусити себе більше не грати і наказала вийняти струни. Не знаю, що тоді вхопилося моєї голови. Їй-бо, не знаю. Це було якесь запаморочення. Може, навіть божевілля. Я щойно про це згадала.

Матінка дивилася на мене. На її очах бриніли сльози, сльози з тих, що не можуть вилитись і нагадують якусь нетечину. Я обійняв стару жінку. Вона погладила мене по голові.

— У тебе на волоссі стільки кіптяви, — кинула вона і кілька разів повторила цю фразу: — У тебе на волоссі стільки кіптяви! Піди помийся!

— Перед сном, — попросив я. — Але мені ще не хочеться спати, — сказав я, як колись казав у дитинстві. І додав: — Дозволь мені, мамо, ще трохи побути тут!

Ми сіли за маленький столик біля каміна.

— Я якось прибирала і знайшла твої цигарки, дві коробки єгипетських, які ти завжди курив. Я загорнула їх у вологий промокальний папір. Вони ще цілком свіжі. Хочеш покурити? Вони лежать на вікні.

Так, це були старі упаковки по сто штук! Я оглянув коробки на всі боки. На кришці однієї з них моїм почерком — його ще можна було розібрати — було виведено ім’я: Фрідль Райхнер, Гогенштауфенґассе. Я відразу згадав: так звали гарненьку тютюнницю, в якої я, найпевніш, і купив ці цигарки. Матінка усміхнулася.

— Хто це? — спитала вона.

— Симпатична дівчина, мамо! Але більше я до неї не заходив.

— А тепер ти вже застарий, щоб збивати з розуму тютюнниць. І крім того, цих цигарок узагалі більше немає…

Уперше в житті я почув, як моя мати намагається пожартувати.

Потім знову запанувала мовчанка. Після чого вона запитала:

— Ти багато страждав, хлоп’яточко?

— Не дуже, мамо.

— Зітхав за своєю Елізабет? (Вона сказала не «за своєю дружиною», а «за своєю Елізабет» і наголосила на слові «своєю».)

— Ні, мамо!

— Ти досі її кохаєш?