Розділ «Йозеф Рот Марш Радецького та інші романи»

Я поцілував їй руку, вона поцілувала мене в чоло. Так, це була моя мати! Здавалося, нібито нічого не сталося, немовби я щойно не повернувся з війни, немовби світ не лежав у руїнах, немовби монархія не була зруйнована і наша стара вітчизна з її різноманітними незбагненними, але непорушними законами, мораллю, звичаями, схильностями, звичками, чеснотами, вадами існує й досі. У будинку моєї матері люди встають о сьомій ранку, хоча перед тим чотири ночі не спали. Я прийшов туди над північ. Тепер старовинний годинник на каміні з втомленим і ніжним дівочим личком вибив третю. Трьох годин ніжності моєї матері вистачило. Невже вистачило? У кожнім разі вона не дозволила собі додати до них ані чверті години і мала слушність: я невдовзі заснув з відрадною думкою, що я вдома, заснув у фортеці посеред зруйнованої вітчизни. Моя стара матінка своїм чорним костуром відганяла від мене всілякі привиди.

Я ще не відчував жодного страху перед новим життям, яке на мене чекало, як тепер кажуть, реально ще його не усвідомлював. Радше, я чіплявся за невеликі доручення, що їх припоручали мені щогодини: я був схожий на людину, яка, стоячи біля підніжжя височенних сходів, якими їй доведеться підніматися, вважає першу сходинку найнебезпечнішою.

Слуги у нас більше не було, тільки дівчина-служниця. А слугу заступав наш старий двірник. Десь о дев’ятій ранку я послав його до своєї дружини з квітами і листом. Я повідомляв, що об одинадцятій відвідаю її, як, на мою думку, і личило. Я «зробив туалет» — так ще прийнято було говорити в мій час. Моє цивільне вбрання було бездоганне. Пішов я пішки. З’явився на місце чверть до одинадцятої і вирішив почекати в кафе навпроти. Рівно об одинадцятій подзвонив у двері. «Панів немає вдома!» — відказали мені. Квіти і лист вже було вручено Елізабет. Вона загадала мені передати, щоб я прийшов до неї в контору на вулиці Вольцайле. Тим-то я вирушив на Вольцайле. Так, Елізабет була там. Маленька табличка на дверях сповіщала: «Ательє Елізабет Тротта». Я сахнувся, побачивши своє прізвище.

— Привіт! — мовила моя дружина. А тоді докинула: — Дай-но, я на тебе гляну!

Я хотів поцілувати їй руку, проте вона не дала мені цього зробити, і вже цим мене збентежила. Це була перша жінка, яка не дозволила мені поцілувати їй руку, і це була моя дружина! Я відчув щось на кшталт того неприємного почуття, яке завжди охоплювало мене, коли на очі мені спадали аномалії й механізми, які виконують людські рухи, як-от клінічні божевільні або жінки, зображені до пояса. А проте це була Елізабет. У застебнутій догори зеленій блузці з виложистим коміром і довгою чоловічою краваткою. Обличчя її досі покривав ніжний пушок, я все ще впізнавав вигин шиї, коли вона нахиляла голову, і нервове постукування по столу міцними тонкими пальцями. Вона сиділа, відкинувшись назад, на простому канцелярському стільці з цитриново-жовтого дерева. Все тут було цитриново-жовте — і стіл, і рама картини, і облямівка на широких вікнах, і нічим не покрита підлога.

— Сідай хоч би на стіл! — сказала Елізабет. — Візьми сигарету. Я ще не повністю влаштувалась. — І вона розповіла мені, що все тут обладнала своїми руками. — Ось цими двома руками, — підкреслила вона і показала свої гарні руки. І цього тижня повинні ще доправити інші меблі й помаранчеві віконні гардини, адже помаранч і цитрина добре поєднуються. Врешті, закінчивши свою розповідь, — а вона й досі говорила своїм колишнім, трохи хриплуватим голосом, який я так любив! — спитала:

— Де ти весь цей час носився?

— Це не я носився, а мене носило! — заперечив я.

— Спасибі тобі за квіти, — зауважила вона. — Ти посилаєш квіти. А чому було не зателефонувати?

— У нас нема телефону!

— Ну що ж, розповідай! — сказала вона і закурила сигарету. Закурила так, як закурює багато жінок, відтоді мені довелося це не раз спостерігати: затиснувши сигарету в скошеному кутику рота, від чого обличчя набирає виразу тієї хвороби, яку медики називають «facies partialis», до того ж їй насилу вдавалося зображати безтурботність.

— Я розповім пізніше, Елізабет, — сказав я.

— Як хочеш! — відказала вона. — Подивися мою папку. — Вона показала мені свої ескізи.

— Вельми оригінально! — кинув я. У папці були ескізи чого завгодно: килимів, шарфів, краваток, кілець, браслетів, підсвічників, абажурів. Усе було якесь кутасте.

— Ти розумієш? — запитала вона.

— Ні!

— Куди тобі! — сказала вона і глянула на мене.

В її погляді був біль, і я відчув, що вона має на увазі нашу шлюбну ніч. На мить мені навіть здалося, ніби я відчуваю якусь провину. Але як я мусив це висловити? Раптом відчинилися двері і в кімнату впурхнуло щось темне, якийсь вітерець — молода жінка з коротким чорним волоссям, великими чорними очима, смагляво-жовтим обличчям і густим пушком вусів над червоним ротом з міцними білими зубами. З цією жінкою увірвалося щось незрозуміле мені. Я встав, вона присіла на стіл.

— Це мій чоловік, — оголосила Елізабет. Лише за кілька хвилин я збагнув, що переді мною була та сама Йоланта.

— Ти не знайомий з Йолантою Сатмарі? — запитала моя дружина. Таким чином я дізнався, що це знаменита жінка. Вона ще краще за мою дружину вміла малювати ескізи до всього того, чого конче вимагало ужиткове мистецтво. Я вибачився. Справді, ні у В’ятці, ні по дорозі туди не довелося мені чути ім’я Йоланти Сатмарі.