Розділ «Йозеф Рот Марш Радецького та інші романи»

Отже, спершу я поговорив з Елізабет. Здавалось, я викопую щось таке, що сам сховав у землю. Чи штовхало мене на це почуття, чи вабила пристрасть до Елізабет? За народженням і вихованням схильний брати на себе відповідальність, а також прагнучи висловити різкий протест проти того ладу, який панував навколо мене і в якому я не зорієнтувався, я відчував, що зобов’язаний перш за все дати лад власним справам.

Елізабет справді прийшла в домовлену годину в ту кондитерську в центрі міста, де ми зустрічалися з нею раніше, в перші дні моєї закоханості. Я чекав її за нашим колишнім столиком. Мною заволоділи спогади, навіть сентиментальність. На мармуровій стільниці, здавалося мені, можна було б розгледіти деякі сліди наших, її рук. Звичайно, це була дитяча, смішна ідея. Я це розумів, однак силоміць до цієї ідеї себе привчав, просто-таки вганяв себе в неї, певною мірою заради того, щоб підмінити потребу «дати лад своєму життю» на яке-небудь почуття і в такий спосіб виправдати моє двостороннє з’ясування стосунків з Елізабет. Тоді я вперше відкрив для себе, що ми, люди, переживаємо все лише скоробіжно, швидко забуваємо і живемо набагато менше за будь-яку іншу істоту на землі. Я боявся Елізабет; війну, полон, В’ятку, повернення додому я майже викинув з пам’яті. Усі свої переживання тепер я так чи інакше співвідносив з Елізабет. А що вона, по суті, означала для мене порівняно із втратою моїх друзів Йозефа Бранка, Манеса Райзіґера, Яна Барановича і моєї батьківщини, мого світу? За літерою і духом як цивільних, так і церковних законів, Елізабет навіть не була мені дружиною. (У старій монархії ми могли б легко розлучитися, не кажучи вже про нинішні часи.) Чи викликала вона ще в мене бажання? Я глянув на годинник: за п’ять хвилин вона мала з’явитися сюди, а мені хотілося, щоб вона затрималася бодай ще на півгодини. Від страху я поїдав шоколадні птіфури з цикорію і кориці, здатні спокусити тільки наші очі, але не обдурити шлунок. (Спиртного в кондитерській не було.)

Елізабет прийшла. Прийшла не сама. Її супроводжувала приятелька — Йоланта Сатмарі. Я, зрозуміло, очікував, що вона прийде одна. Але коли з’явилася і Йоланта Сатмарі, я анітрохи не здивувався. Мені було ясно, що без цієї жінки Елізабет не прийшла б, не могла б прийти. І я зрозумів.

У мене не було забобонів, о ні! У тому світі, в якому я виріс, будь-який забобон вважався ознакою вульгарності. Разом з тим публічно демонструвати те, що вважалося забороненим, як на мене, було вульгарно. Ймовірно, Елізабет не привела б з собою на нашу зустріч жінку, в яку не була закохана. Тут вона мала б скоритися.

Вражала схожість обох жінок, хоча Господь закроїв їх на різний лад і риси вони мали різні. Це враження виникало завдяки подібності їхнього вбрання і жестів. Можна було б сказати, що вони схожі, як сестри або, радше, як брати. Як чоловіки, зволікали вони перед дверима, пропускаючи одна одну. Як чоловіки, зволікали ще й біля столу — кожна пропонувала іншій сісти першою. А я не робив більше і найбоязкішої спроби поцілувати руку однієї й іншої. У їхніх очах я був смішною істотою, сином жалюгідного роду, чужої, зневажуваної раси, не годним за все своє життя сподобитися посвячення в ту касту, до якої вони належали, і долучитися до таємниць, які вони зберігали. До того ж я був у владі ницих уявлень, що вони належать до слабкої статі, і досить нахабним для того, щоб прикривати ці мої уявлення галантністю. Вони сиділи зі мною поруч, рішучі й закриті, немов я викликав їх на дуель. Їх об’єднувала проти мене мовчазна, але дуже явна спілка. Це було помітно. Навіть якщо я говорив про щось найбанальніше, вони обмінювалися довгим поглядом, як дві людини, які давно вже знають, що я за тип і як можу висловитись. Інколи одна з них посміхалась, і за хвильку точнісінько таку ж посмішку повторювали губи іншої. Час від часу я, як мені здавалося, помічав, що Елізабет проявляє до мене інтерес, намагається крадькома на мене зиркнути, немов хоче мені довести, що вона, по суті, належить мені і кориться подрузі лише з примусу, всупереч власній волі і схильності. Про що нам було з нею говорити? Я поцікавився, як йде її робота. І прослухав лекцію про те, що Європа неспроможна оцінити матеріали, задуми, геніальність примітивних народів. Необхідно було вивести цілком заблуканий художній смак європейця на правильний, природний шлях. Прикраси, наскільки я зрозумів, були речами корисними. Я в цьому не сумнівався, про що і сказав. Охоче пристав я і на те, що художній смак європейців загубив дорогу. Не міг я зрозуміти одного: чого цей заблуканий художній смак нібито один тільки й винен у всій світовій катастрофі, — він-бо, вочевидь, наслідок, просто симптом.

— Симптом! — вигукнула Йоланта. — Я ж тобі казала, що він невиправний оптиміст! Хіба я не розкусила його з першого погляду? — говорячи це, Йоланта поклала свої маленькі широкі ручки на руку Елізабет. При цьому русі рукавички Йоланти зісковзнули з її колін на підлогу — я нагнувся було, але вона різко відштовхнула мене.

— Даруйте, — сказав я, — але я оптиміст.

— Ви з вашими симптомами! — вигукнула вона. Мені стало ясно, що цього слова вона не розуміє. — О восьмій Гаруфакс говоритиме про добровільну стерилізацію, — повідомила Йоланта. — Не забудь, Елізабет! Зараз уже сьома.

— Не забуду, — відказала Елізабет.

Йоланта підвелась і метнула погляд у Елізабет, наказавши їй іти за собою.

— Вибач, — мовила Елізабет і покірно рушила слідом за Йолантою до туалету.

Не було їх кілька хвилин. Достатньо часу для того, щоб я усвідомив собі, що, вперто намагаючись «дати лад своєму життю», лише посилюю плутанину. Я не тільки сам не знав, на яку ступити, але на додачу ще колотив інших. Якраз цієї думки я дійшов, коли жінки повернулися. Вони розплатились. Я не встиг навіть покликати офіціантку. Боячись, що я можу їх випередити і утисну їхню самостійність, вони, так би мовити, захопили офіціантку на ходу, на короткому відтинку між туалетом і касою. Прощаючись, Елізабет тицьнула мені в руку клапоть згорнутого в трубочку паперу. Вони втекли до Гаруфакса — слухати про стерилізацію. Я розгорнув папірець. «О десятій вечора у кав’ярні «Музеум». Сам» — написала на ній Елізабет. Збентеженню не було краю.

У кав’ярні смерділо вугляком, тобто гнилою цибулею і падлом. Електричного світла не було. Коли я чую різкий запах, то мені буває вкрай важко зосередитися. Запах діє сильніше за звуки. Я тупо чекав, не відчуваючи анінайменшого бажання знову побачитися з Елізабет. Пропало у мене і бажання «навести лад». Виходило, ніби запах газу остаточно переконав мене, що зі своїм прагненням навести лад я спізнився. Я чекав ще тільки з галантності. Але тривати галантність могла щонайбільше з так звану комендантську годину. І тепер мені, по суті, цей захід, яким зазвичай обурювався, здався неабиякою люб’язністю з боку влади. Ще б пак, вони, уряди, знали, що робили. Вони примушували нас відмовитися від неподобних нам властивостей і врегулювати наші безнадійні непорозуміння. Елізабет таки прийшла, за півгодини до закриття. Вона була чарівна, коли влетіла в кафе, чимось схожа на загнаного звіра, в короткій бобровій шубці, зі снігом у волоссі і на довгих віях і краплями талого снігу на щоках. Здавалося, вона прибігла до мене з лісу.

— Я сказала Йоланті, що тато захворів, — почала вона. І на очах у неї вже блищали сльози. Вона заридала. Так, вона ридала, попри те, що під розстебнутою шубкою у неї виднівся чоловічий комірець з краваткою. Я обережно взяв її руку і поцілував. Цього разу Елізабет не схильна була відштовхувати мою руку. Підійшов офіціант, він уже встиг закуняти. Горіли ще тільки дві газові лампи. Я думав, Елізабет замовить лікер. А їй захотілося ковбасок з хріном. Коли жінка плаче, апетит у неї нівроку, подумав я. Крім того, хрін виправдовував сльози. Її апетит мене зворушив. Я перейнявся ніжністю — зрадницькою, фатальною чоловічою ніжністю. Обхопив її за плечі. Вона відкинулася назад, однією рукою мочаючи ковбаску в хрін. Сльози у неї ще котились, але важили вони так само мало, як чимраз менші сніжинки на її шубці.

— Як-не-як я твоя дружина, — зітхнула вона. Але прозвучало це якось тріумфально.

— Звичайно, — відгукнувся я.

Елізабет різко розпросталася. Вона замовила ще порцію ковбасок з хріном і пиво.

Останню гасову лампу погасили теж — нам пора було йти з цієї кав’ярні.

— Йоланта мене чекає, — сказала Елізабет, коли ми вийшли.

— Я тебе проведу, — заявив я.