Розділ «Йозеф Рот Марш Радецького та інші романи»

Давно вже я не чув від неї цього хлоп’ячого вітання.

Коли ж вона вживала його востаннє? Років десять, а може бути, п’ятнадцять тому, коли я був ще гімназистом і на канікулах, якщо міг сидіти з нею за сніданком. У той час вона ще мала звичку укинути іноді некривдний жарт, який, мабуть, їй самій здавався вельми дотепним. Наприклад, вона казала, вказуючи на фотель, на якому я сидів:

— Ну як, чи не жорстко тобі на цій шкільній лаві?

Одного разу я кинув: «Саме так, мамо!», за що був на три дні позбавлений права сидіти за столом.

Сьогодні вона навіть почала нарікати на якість повидла.

— Не розумію, — мовила вона, — де вони беруть стільки буряка! Спробуй, синку! Вони пишуть, що це корисно. Бодай їх… — вона не доказала. Лайки вона завжди обривала на півслові. Я їв буряк і маргарин і пив каву. Кава була смачна. Я помітив, що наша покоївка мені наливає з іншого кавника, і зрозумів, що хорошу, насилу добуту каву фірми «Майнль» мати приберігала для мене, а сама задовольнялася гіркою бурдою з цикорію. Але я мав і навзнаки не давати, що це зрозумів. Їмость не терпіла, коли хтось розгадував її маленькі стратегічні виверти. Треба було прикидатися сліпим. Її марнославство було настільки велике, що іноді вона переймалася навіть мстивістю.

— То ти зустрівся зі своєю Елізабет, — почала вона прямо. — Я це знаю, вчора сюди заходив твій тесть. Варто мені трохи піднатужитись, і цілком його розумію. Він сидів тут години дві. Виклав мені, що у вас з ним була розмова. Я йому сказала, що могла б взнати це від тебе, але його було не спинити. Отже, ти маєш намір дати лад своєму життю — ось що я почула. А що думає про це Елізабет?

— Ми з нею зустрічалися.

— Де? Чому не тут?

— Мені на думку це не спало, мамо. Було вже дуже пізно.

— Він сказав, що хоче взяти тебе в справу. Ти, мовляв, нічого не вмієш. Не можеш прогодувати дружину. Не знаю, в яку справу він збирається тебе взяти, але хай там як, ти мусиш докласти щось і від себе. А у нас нічого немає. Все вкладено у військову позику. Себто лопнуло, як булька на воді — як наша воєнна звитяга. Залишився у нас хіба що цей будинок. Він вважає, що будинок можна закласти. Тобі треба буде якось переговорити з нашим доктором Кініовером. Але де ти маєш працювати і що робити? Хіба ти щось тямиш у тому прикладному мистецтві? Твій тесть добре на ньому розуміється. Його лекція була ще докладніша за пояснення твоєї Елізабет. А хто така ця пані Йоланта Кечкемет?

— Сатмарі, мамо, — поправив я.

— Нехай буде Шекелі, — погодилася матінка. — То хто це така?

— У неї коротко стрижене волосся, мамо, і я її терпіти не можу.

— А Елізабет її подруга?

— Дуже близька подруга!

— Дуже близька, кажеш?

— Саме так, мамо!

— Ага! Тоді залиш це, синку. Чула я про таку дружбу. Мені цього досить. Я дещо читала, синку! Ти собі не уявляєш, як багато я знаю. Краще б у Елізабет був друг. Від жінок буває важко відкараскатися. А з яких це пір водяться жінки-професори? І яких наук ця професорка Кечкемет?

— Сатмарі, мамо! — поправив я.