Розділ «Йозеф Рот Марш Радецького та інші романи»

Марш Радецького та інші романи

— На схід!

— Бувай!

Більше я ніколи не бачив цього лікаря. А проте не зміг його забути. Звали його Ґрюнхут.

XIX

Я поїхав на фронт своїм ходом. Лист від дружини, у першому ж нападі образи, ураженого самолюбства, мстивості й злостивості — сам не знаю, чого — я зіжмакав і засунув у кишеню. Тоді витяг його, розгладив і знову перечитав один рядок. Було ясно, що я завинив перед Елізабет. За деякий час я збагнув, що сильно провинився перед нею. Я вирішив написати їй листа, навіть заходився діставати з валізи папір, але коли витягнув — у ті часи люди брали з собою на фронт шкіряні бювари — з порожнього синього аркуша на мене наче дихнуло моє власне невдоволення. Здавалося, ніби порожня сторінка мала насправді містити все, що мені слід було сказати Елізабет, і ніби я мусив відправити його таким само гладким і чистим, яким він був. Я просто написав на ньому своє ім’я. Це послання я передав на наступній станції. Листа від Елізабет я зім’яв ще раз. А ту жмаку поклав у кишеню.

Згідно з «відкритим наказом», виданим військовим міністерством і підписаним Штельмахером, я був записаний до 35-го полку Ландверу, себто записаний безпосередньо до полку, а не був приписаний до окружного військового комісаріату, переведеного через воєнні події з небезпечної зони углиб імперії. Тим-то переді мною стояло досить складне завдання: відшукати в якомусь селі, десь у лісі, а може, в містечку мій полк, який, певно, увесь час відступав, інакше кажучи, я мав, правлячи за якогось самотнього блудягу, пристати до полку, який тікав і сам не знав, де йому приткнутися. Нічого такого на навчаннях ми, звісно, не вивчали.

Добре було, що я мусив перейматися цим клопотом. Він став мені просто-таки за схованку. Не випадало думати про матір, дружину і нашого покійного слугу. Мій потяг зупинявся майже кожні півгодини на якомусь полустанку. Я й такий собі лейтенант їхали у вузькому купе — справжній тобі сірниковій коробці! — годин вісімнадцять, аж дісталися Кам’янки[14]. Починаючи звідси, звичайні залізничні колії були зруйновані. Лише тимчасова вузькоколійка з трьома відкритими, крихітними вантажними платформами вела до найближчої позиції польового управління штабу, де «самотньому блудязі» могли вказати, хай і без жодної гарантії, на теперішнє розташування того чи того полку. Маленький потяг поволі котився рейками. Машиніст локомотива безперервно дзвонив, адже назустріч нам цією вузькою колією рухались юрби поранених, пішки або на селянських возах. Виявилося, що я — тоді це стало для мене відкриттям — не надто чутливий до так званих великих жахів. Так, мене лякав не так вигляд поранених, які лежали на ношах, ймовірно, тому, що їм відірвало ступню або ногу, як солдати, що дибали поодинці хиткою ходою, з легкими ранами, які безнастанно кривавилися, просякаючи кров’ю білосніжні пов’язки. Тим часом обабіч вузькоколійної залізниці, на широких, уже зачеплених осіннім в’яненням, луках, скрекотали пізні цвіркуни, бо зрадливе тепло вересневого вечора змусило їх подумати, буцімто надворі досі — або ж знову — літо.

У розташуванні польового управління штабу я випадково застав фелькурата[15] 35-го полку. Це був товстий, самовдоволений служитель Господа, вбраний у вузьку блискучу рясу. Під час відступу він заблудився разом зі своїм слугою, кучером, конем і балагулою, в якій віз вівтар і церковне начиння, а ще й трохи домашньої птиці, якісь пляшки з горілкою, сіно для коня і навіть реквізоване селянське майно. Він привітав мене як друга, що його давно не бачив. Здавалося, чоловік боявся знову заблукати, проте ніяк не міг наважитися пожертвувати свою птицю польовому управлінню штабу, де вже десять днів їли самі консерви й картоплю. Цього фельдкурата тут не надто любили. Проте він нізащо не хотів їхати далі навмання або обравши перший-ліпший маршрут, тоді як я, пам’ятаючи свого двоюрідного брата Йозефа Бранка і візника Манеса Райзіґера, вважав, що краще блудити манівцями, ніж чекати. Наш 35-й — так казала розпливчаста вказівка — стояв десь за три кілометри на північ від Бережан.

Тим-то я вирушив у путь удвох з капеланом, його балагулою і його птицею, без мапи, хіба що з якимось намальованим рукою ескізом.

Врешті-решт ми знайшли 35-й, але не на північ від Бережан, а в містечку Струмильце. Я доповів про своє прибуття полковнику. Наказ про призначення мене лейтенантом уже надійшов до полкового ад’ютанта. Я висловив бажання, щоб мені дозволили побачитися з друзями. Вони прийшли. Я попросити перевести їх у мій рій. І як вони прийшли! Я чекав їх у канцелярії унтер-офіцера-рахівника Ценовера, але їм не сказано, що це я послав по них. Спочатку вони не впізнали мене. Але за хвилю Манес Райзіґер кинувся мене обіймати, не звертаючи уваги на всі військові статути, тоді як мій двоюрідний брат Йозеф Бранко і далі стояв наввипинки — так у ньому змішувалися подив і дисципліна. Він же був звичайнісіньким словенцем. А Манес Райзіґер був жидівським дрожкарем зі Сходу, людина безтурботна і не свідома статуту військової служби. Його борода, вся, до решти, складалася з безнадійних, жорстких ковтюхів, а сам він, здавалося, вбраний був не в однострій, а у маскарадний костюм. Я поцілував його в один із ковтюхів і збирався так само обійняти Йозефа Бранка. Я й сам забув про військовий статут. Я думав тільки про війну і, можливо, разів з десять поспіль вигукнув: «Ви живі, ви живі!». А Йозеф Бранко відразу помітив обручку у мене на пальці і мовчки показав на неї.

— Атож, — мовив я, — я одружився.

Я відчував, я бачив, що їм кортить більше дізнатися про мій шлюб і мою дружину, тож вийшов з ними у двір, на вузеньку доріжку, що тяглася довкруж церкви у Струмильці. Я нічого не казав про Елізабет, доки раптом не згадав, — і як мені вилетіло з голови! — що в моєму гаманці тримаю її світлину. Найпростіше було б, мабуть, показати її друзям — це звільнило б мене від потреби щось пояснювати. Я витяг гаманець і заходився шукати картку, але там її не було. Я замислився: а що, коли я десь її згубив або залишив, і раптом мені здалося, що я пригадав: цю світлину я лишив удома, в матусі. Мене пройняв незрозумілий, навіть безглуздий страх, немов я порвав чи спалив картку Елізабет.

— Десь я не можу знайти її світлини, — мовив я своїм двом друзям.

Замість відповіді мій двоюрідний брат Йозеф Бранко відразу витяг з кишені світлину своєї дружини і тицьнув її мені. Це була вродлива жінка, гордовита у своїй пишноті, у строї словенської селянки, на гладкому, розчесаному на проділ волоссі — невеликий вінець з монет, а на шиї — така сама лучка з монет, хіба що в три ряди. Її сильні руки були голі, вона впиралася ними в боки.

— Це мати моєї дитини, у мене є син, — зауважив Йозеф Бранко.

— Ти одружений? — запитав його дрожкар Манес.

— Коли війна скінчиться, візьму її за себе, нашого сина звуть Бранко, як і мене, йому десять років. Він живе в діда. Він уміє вирізати чудові свистунці.

XX

У найближчі дні, які були у нас попереду, — широкі і сповнені небезпеки, похмурі і піднесені, таємничі і дивні, — боїв, найпевніше, не передбачалося, лише відступи. З містечка Струмильце ми лишень днів за два перебралися в село Озера, а тоді знову за три дні опинилися в місті Погроди. Російська армія гнала за нами слідком. Ми відступили назад, у Красне-Буськ. Ймовірно, через те, що наказ спізнився, ми стояли там довше, ніж збиралася стояти Друга армія. Тим-то на світанні на нас наскочили росіяни. І в нас не було більше часу, щоб обкопатися. Дійшло до історичної битви під Красне-Буськом, унаслідок якої третина нашого полку загинула, а дві третини потрапили в полон.

Утрапили в полон і ми — Йозеф Бранко, Манес Райзіґер і я. Так безславно закінчилася наша перша битва.

Тут у мене виникає нагальна потреба розповісти про конкретні емоції, які поривають військовополоненого. Втім, я дуже добре знаю, з якою байдужістю люди сприймають нині такі оповідки. Я охоче переймаюся долею зниклого безвісти, проте не долею оповідача про цього зниклого. Мене навряд чи зрозуміли б, якби в наші дні я узявся б, скажімо, розводитися про свободу, честь, а тим більше про полон. В останні роки краще тримати язика за зубами. Я пишу винятково для того, щоб дати раду з усім самому, а також, так би мовити, pro nomine Dei[16]. Хай він прощає мені цей гріх! Гаразд, отже, ми були військовополоненими, — увесь наша рій. Зі мною були Йозеф Бранко і Манес Райзіґер. У неволю ми потрапили разом.

— Для нас війна закінчилася, — мовив Манес Райзіґер. — Я ще ніколи не бував у полоні, — приговорював він час від часу, — так само, як ви двоє. Але я знаю, що нас чекає життя, а не смерть. Ви ще згадаєте мої слова, коли ми повернемося. Якби я тільки знав, що поробляє мій Ефраїм. Війна триватиме довго. Мій син теж піде до війська. Зарубайте собі на носі! Це сказав вам простий дрожкар Манес Райзіґер зі Золочева! — тоді він приляснув язиком. Це прозвучало як удар батога. Наступні кілька тижнів він сидів тихо й смиренно.

Сторінки


В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Марш Радецького та інші романи» автора Йозеф Рот на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „Йозеф Рот Марш Радецького та інші романи“ на сторінці 160. Приємного читання.

Запит на курсову/дипломну

Шукаєте де можна замовити написання дипломної/курсової роботи? Зробіть запит та ми оцінимо вартість і строки виконання роботи.

Введіть ваш номер телефону для зв'язку, в форматі 0505554433
Введіть тут тему своєї роботи