Розділ «Йозеф Рот Марш Радецького та інші романи»

Онуфрій не боявся. Він жив у сестри. Жандарми щотижня проходили через село не озираючись. Зрештою, вони теж були українці, селяни, як і Онуфрій. Якщо вахмістрові не надходив письмовий виказ, його ніщо не обходило. У Бурлаках нікого не виказували.

— Прощавай, Онуфрію! — сказав Тротта. Він подався нагору кривою вулицею, що несподівано вивела його в широке поле. Онуфрій ішов за ним до закруту вулиці. Тротта чув гупання цвяхованих солдатських чобіт по жорстві. Солдатські чоботи Онуфрій узяв із собою.

Тротта зайшов у сільський шинок до єврея Абрамчика. Там купували просте мило, горілку, цигарки, махорку та поштові марки. Єврей мав вогнисто-руду бороду. Він сидів біля склепінчастої брами свого шинку й палахкотів так, що видно було за два кілометри. Колись, як постаріє, подумав лейтенант, то стане таким самим білобородим євреєм, як дід Макса Деманта.

Тротта випив чарку горілки, купив тютюну й поштових марок і пішов. Від Бурлаків дорога вела проз Олеськ на село Соснів, а далі — на Биків, Лещицю й Діброву. Він щодня ходив цією дорогою, двічі переходив залізничну колію, минав два чорно-жовті, вилинялі перонні бар’єри; в сторожках без угаву дзвеніли скляні сигнали. То були веселі голоси далекого світу, що більше не обходили барона Тротту. Стерто з пам’яті великий світ. Стерто роки військової служби; йому здавалося, наче він завжди ходив отак полями й сільськими шляхами з ціпком у руці й ніколи не мав при боці шаблі. Він жив так, як його дід, герой Сольферіно, як його прадід-інвалід, сторож Лаксенбурзького парку, і, може, як багато його невідомих предків, селян із Сиполє. Завжди та сама дорога — проз Олекськ, на Соснів, Биків, Лещицю й Діброву. Ці села лежали довкола палацу Хойницького і всі належали йому. Від Діброви вузенький, порослий лозами шляшок вів до Хойницького. Було ще рано. Якщо йти швидше, можна дістатися до нього ще перед шостою і не зустріти нікого з колишніх товаришів. Тротта додав ходи. Ось він уже й під вікнами палацу. Свиснув. Хойницький вихилився з вікна, кивнув головою і вийшов надвір.

— Сталося! — сказав Хойницький. — Війна! Довго ми на неї чекали, та однаково вона нас приголомшить. Мабуть, не судилося такому собі Тротті довго жити вільно. Моя уніформа готова. За тиждень, я гадаю, чи за два ми повертаємось до війська.

Тротті здалося, що природа ще ніколи не була така мирна, як тієї години. На сонце вже можна було дивитися, не мружачись, воно з відчутною швидкістю спускалося до обрію на заході. Його привітав рвучкий вітер, він стривожив білі хмари на небі, схвилював колосся жита й пшениці на землі і погладив червоні личка маку. Синя тінь набігла на зелені луки. Лісок на сході потонув у чорно-фіолетовому присмерку. Маленький білий будиночок Степанюка, в якому мешкав Тротта, сяяв край лісочка, на шибках горіло розтоплене сонячне золото. Дужче засюрчали коники. Потім вітер поніс їхню пісеньку в далечінь, на мить зробилося тихо, вчувався подих землі. Раптом згори, з-під неба почулося слабеньке, хрипке ґелґання. Хойницький підняв руку.

— Знаєте, що це? Дикі гуси! Зарано нас кидають. Ще ж літо в розповні. А їм уже постріли чутно. Вони знають, що роблять!

Сьогодні був четвер, день «невеличких свят». Хойницький повернувся до гостей. Тротта повільно пішов у напрямі вогнистих вікон свого житла.

Тієї ночі він не спав. Опівдні знову почув хрипкі крики диких гусей. Він одягнувся. Підійшов до дверей. Степанюк, у сорочці, лежав перед порогом, червонясто жевріла його люлька. Він, простягшись, курив долі й сказав, не поворухнувшись:

— Ніяк не заснеш сьогодні!

— Гуси! — сказав Тротта.

— Еге ж, гуси! — повторив Степанюк. — Скільки живу, ще не чув їх так рано в році! Слухайте, слухайте!..

Тротта поглянув на небо. Зорі мерехтіли, як завжди. Нічого більш не було видно на небі. Проте десь під зорями чувся безугавний, хрипкий крик.

— Вони готуються, — сказав Степанюк. — Я тут уже давно лежу. Часом бачу їх. Просто така сіренька тінь. Дивіться!

Степанюк простяг руку з запаленою люлькою вгору. Саме тієї миті під кобальтовою небесною синявою замріли дрібненькі білі силуети диких гусей. Вони летіли поміж зорями маленьким ясним пасемцем.

— Це ще не все, — сказав Степанюк. — Сьогодні вранці я бачив таку силу-силенну гайвороння, що зроду стільки не доводилося бачити. Чужі якісь, із чужих країв летіли. Начебто з Росії, у нас кажуть, що гайворони — віщуни поміж птаства.

З північно-східного боку на обрії простяглася широка срібляста смуга. Вона на очах яснішала. Зірвався вітер. Він доніс кілька невиразних звуків із палацу Хойницького. Тротта ліг біля Степанюка на землі. Крізь дрімоту він бачив зорі, чув крики диких гусей і врешті заснув.

Коли він прокинувся, саме сходило сонце. Здавалося, спав якихось півгодини, хоча насправді щонайменше годин чотири. Замість звичного гомону щебетливого птаства, що завжди вітало ранок, сьогодні в повітрі лунало похмуре крякання сотень і сотень гайворонів. Обіч Тротти підвівся Степанюк. Вийняв з рота люльку, що погасла й нахолола, поки він спав, і вказав нею на довколишні дерева. Великі чорні птахи завмерли на гіллі, мов лиховісні овочі, що впали з неба. Вони сиділи непорушно, чорні гайворони, й тільки крякали. Степанюк став шпурляти на них камінцями. Але гайворони лише разів кілька вдарили крильми. Ніби міцно прирослі овочі, стирчали вони на деревах.

— Спробую вистрелити, — сказав Степанюк.

Він пішов до хати, приніс рушницю й став стріляти. Кілька птахів упало додолу. Решта наче й не чули пострілів, сиділи собі, як і доти.