Розділ «Йозеф Рот Марш Радецького та інші романи»

— Слухаюсь, тату! — сказав лейтенант.

Перед самим відходом потяга окружний начальник залишив перон. Карл Йозеф дивився, як він ішов, випроставши спину, з піднятою догори парасолькою, схожою на оголену шаблю. Він більше не озирнувся, старий пан фон Тротта.

Карл Йозеф отримав відставку.

— Що ж ти тепер збираєшся робити? — питали товариші.

— Я маю посаду! — відповів Тротта, й вони більш ні про що не питали.

Він поцікавився, де Онуфрій. У полковій канцелярії йому сказали, що денщик Кологін учинив дезертирство.

Лейтенант Тротта подався до готелю. Повільно почав перевдягатися. Спершу відстебнув шаблю — зброю і символ честі. Він боявся цієї хвилини. Але, на подив собі, не відчув болю. На столі стояла пляшка «дев’яностоградусної». Йому навіть не кортіло випити. Унизу цвьохнув батіг: то під’їхав Хойницький забрати лейтенанта. Ось він увійшов до кімнати. Сів і почав дивитися, як збирався Карл Йозеф. Була пообідня година, на вежі вибило третю. У відчинене вікно пливли до кімнати всі ситі голоси літа. Саме літо кликало лейтенанта Тротту. Хойницький у ясно-сірому костюмі й жовтих чоботях, із жовтим батогом у руці здавався посланцем літа. Лейтенант провів рукавом по матових піхвах шаблі, витяг клинка, дихнув на нього, витер крицю хусточкою і вклав зброю у футляр. Так наче спорядив мерця до похорону. Перше ніж пристебнути футляра до валізи, ще раз зважив його на долоні. Потім уклав до футляра й шаблю Макса Деманта, ще раз прочитавши нашкрябаний на ній напис: «Покинь цю армію!» — казав Макс Демант. І ось ти кидаєш армію…

Кумкали жаби, сюрчали коники, внизу під вікном іржали гніді Хойницького, злегка сіпаючи невеличкий повіз; осі коліс рипіли. Лейтенант стояв у розстебнутому кітелі, з чорною каучуковою краваткою поміж розхристаними, зеленими з-під споду ріжками коміра. Він обернувся і сказав:

— Кінець однієї кар’єри!

— Так, скінчилася кар’єра! — промовив Хойницький. — Сама собою дійшла кінця!

Тротта скинув уніформу, уніформу цісаревого солдата. Він розстелив кітеля на столі, як навчено його ще в кадетському корпусі. Спершу відігнув цупкого коміра й поскладав та вмостив на полях рукава, а далі закотив долішню половину одежини догори, і вийшов невеличкий пакуночок, що виблискував сірим муаром підбивки. Зверху Карл Йозеф поклав чепурненько складені штани. Тоді одягнувся в сірий цивільний костюм, армійський пасок він залишив собі як останню пам’ятку про свою військову кар’єру (він ніколи не вмів обходитися з підтяжками).

— Мій дід, — сказав він, — мабуть, теж отак спакував колись свою військову персону!

— Мабуть! — потвердив Хойницький.

Валіза стояла ще відчинена, військова персона Тротти лежала в ній мертва. Час було замикати валізу. Аж тепер лейтенанта раптом пойняв біль, сльози здушили горлянку. Він повернувся до Хойницького й хотів був щось сказати. Семи років він став вихованцем благодійницького навчального закладу з дуже суворими правилами, десяти років пішов до кадетського корпусу. Ціле своє життя він був солдатом. Треба було поховати й оплакати солдата Тротту. Мертвого не опускають у могилу без сліз. Добре, що Хойницький сидів тут-таки.

— Випиймо! — сказав той. — Ви вдаряєтесь у меланхолію!

Вони випили. Потім Хойницький підвівся й замкнув лейтенантову валізу.

Сам Бродніцер зніс валізу вниз.

— Ви були гарним пожильцем, пане бароне! — сказав він.

Йозеф стояв біля повозу, тримаючи капелюха в руці.

Хойницький уже взявся за віжки. Тротта відчув несподівану ніжність до Бродніцера. «Прощавайте!» — хотів був він сказати. Але Хойницький уже цмокнув на коней, і вони рушили, піднявши водночас голови й хвости, і високі, легкі колеса, порипуючи, покотилися піскуватою вулицею, наче по м’якій постелі.