Розділ «Частина друга»

— Сашко! — скрикнула Зорка й заплакала.

А міліціонер ступив до Миколи Івановича у світле коло, окреслене ліхтарем, і підніс руку до козирка.

— Директор? Ваша втікачка? Ходімте, будь ласка, складемо протокола...

...Галка та Анка роздягнули Зорку, вклали в ліжко. Зорку морозило, в усьому її тілі оселився терпкий біль. Микола Іванович за цей день змарнів, пожовтів. Під очима лягли темні тіні. Від цього сивий чуб і брови стали ще білішими.

— Утнути такий номер! — обурювався Кузьмін. — Переполошити весь дитячий будинок.

Бас Кузьміна котився кімнатою, відлунювався в Зорчиних скронях тупим болем. Вона благально подивилася на Сашка.

— Скажи... йому... хай не кричить...

— Заждіть, Степане Федоровичу, — сказав Микола Іванович і нахилився до Зорки.

— Я... не хотіла... а воно саме...

— Втеклося? — запитав Микола Іванович. Він провів долонею по Зорчиній голові, затримав руку на лобі.

— Ага... я до Василя... на війну... хотіла...

— Болить голова? — запитав Микола Іванович, не знімаючи руки із Зорчиного лоба.

Кузьмін постукав кісточками пальців по столі.

— Брешуть на кожному кроці, хуліганять!

Зорка з остраху повернулася до Сашка, взяла його за руку, припала до неї обличчям.

— Неправда... — зашепотіла Зорка, хоча їй здавалося, що вона кричить на весь голос, — неправда... ніхто не дав... вам права... вуха скубти...

Сашко обережно вивільнив свою руку.

— Ви що, не бачите? Їй погано! — придушеним голосом вигукнув він.

Зорка знепритомніла. І вже непритомну, її закутали в ковдри й повезли на гарбі за багато кілометрів од селища в районну лікарню.

Розділ 24. Бережіть дружбу