Розділ «Частина друга»

«Дівчата, певно, вже давно сплять, — думала Зорка, — їм добре... Чому цей Крага завжди прискіпується? Якби вона не втекла, то він, мабуть, як і Галці, почав би їй вуха м'яти... Теж знайшовся, ніхто йому права не давав... Невже вона тепер ніколи не побачить Миколу Івановича? Сашка? Дівчат? Тато й мама приїдуть, а її немає... Що ж робити?»

Благенька суконна курточка промокла до рубця. Сукня стала важка й липла до ніг.

Несподівано ліворуч шляху забовваніла якась велика будівля. Вона була така темна, що морок навколо неї уже не здавався непроглядним. Зорка звернула з дороги й скоро намацала рукою шерхку стінку. Пальці наражалися на сухі остюки соломи. Видно, стіни були складені з саману[1]. Зорка йшла вподовж стіни, поки рука повисла в порожнечі. Двері! Зсередини пахло сіном і живим теплом, ніби в приміщенні хтось був.

— Хто тут? — пошепки запитала Зорка.

Щось кудлате завищало й тицьнулось їй у ноги. Зорка зі страху припустилася навтьоки, ковзаючи черевиками по мокрій траві. За її спиною заскавучав собака, догнав Зорку й знову притулився до її ніг. Страх зник.

— Собачко, — радіючи, що не сама в цій ночі, прошепотіла Зорка, — бідолашненький, мокрий весь.

Позаду на шляху загальмувала вантажна машина. Почулися чоловічі голоси. Яскравий сніп світла вихопив із темряви будівлю. Це був низенький сарай, з чорним отвором замість дверей. Собака лизнув Зорчиного носа й сховався в отворі.

У сараї було тепло. Обмазана глиною покрівля не пропускала доїду. Зорка простягнула руку й намацала сіно. Собака крутився поруч, скавучав, видно, теж був до смерті радий живій душі. Зорка розгребла сіно, зарилася поглибте. Дрімота владно захопила її, і, вже ні про що не думаючи, Зорка поринула у довгождане сонне тепло.

Розділ 23. Кара-джель

Зорчина втеча розбурхала дітей. У спальні дівчаток зчинився такий гвалт, що з кухні прибігла Маря з ополоником У руці.

— Та ви що, показилися, бісові дочки? Зорку шукати треба, а вони мітингують!

Наталя гнівно грюкала кулаком по столі, намагаючись перекричати дівчат.

— Так лише егоїсти роблять! Просто неподобство! Геть розпустилися! Якщо належить у третій клас, значить, треба йти, а не корчити з себе... Тепер бігай шукай її... Я знімаю з себе усяку відповідальність за її поведінку!

За останніми словами Наталі Маря зайшла до кімнати, втомлено опустилась на крайнє ліжко, потерла обличчя червоними товстими пальцями:

— Ой, не можу! Та хто ж на тебе ту відповідальність поклав?

— Ну чистісінький тобі Крага! — вигукнув хтось із дівчаток.

— Як вам не соромно! — обурилася Наталя. — Я як староста заявляю: треба засудити Зорку за втечу, за те, що нагрубила Степанові Федоровичу.

— Ти знайди її спершу, потім засуджуй, — сказала Анка, — од твого Краги хто хоч утече.

Наталя підступила до неї, загородивши прохід між ліжками.

— Що ти сказала?!