Розділ «Частина друга»

— Татко-мамка війну скінчать. У дитячий будинок приїдуть: давай, директоре, нашу кизимку, а тебе немає... Добре? Недобре.

Зорка покірно кивала. В неї наморочилось у голові з голоду й нетерпіння. Вона майже не чула начальникових слів, їй було байдуже, що з нею станеться потім, аби тільки зараз швидше дали їсти.

У кімнату заглянув залізничник з моржевими вусами.

— Дармен-жан, вийди на секунд, тут один громадянин...

Начальник вийшов. Зорка, розморена їжею, задрімала, зручно згорнувшись калачиком на лавці.

Розбудив її крик. У кімнаті товпилися люди. Гладкий чоловік з брезентовим портфелем тицяв в обличчя начальника жмуток паперів і горлав обурливим начальницьким басом:

— Я вам не вантажник!

Зорка злякано схопилася. Їй здалося, ніби вона почула голос Кузьміна. Ось таким же обурливим начальницьким басом він кричав на неї в школі: «Я тобі всі твої витівки пригадаю!»

Ні, вона нізащо не повернеться в дитячий будинок!

Зорка позадкувала й непомітно шмигнула в двері.

На вулиці швидко смеркало. Вітер дужчав. Гнав по землі оберемки сіна, сухі кізяки. Здіймав над паровозами блискотливі снопи іскор. Наближення ночі лякало Зорку, вона нерішуче зупинилася. Може, й справді повернутися? Начальник добрий, хіба він хоче їй зла? А Микола Іванович?! Кузьмін, мабуть, йому такого набалакав! «Ганьба! — скаже, — зараз війна! — І пальцем показуватиме, як тоді на Нінку.— Всьому дитячому будинкові ганьба через таких, як вона!»

Ні, в дитячий будинок нема вороття... А куди? Зараз Зорка була наїдена, в кишені курточки про запас лежав шматок коржа, тому майбутнє не видавалося їй таким сумним. Вона дужче закуталася в куртку й побігла аж на край привокзального майдану, де товпилися люди. Там важче буде знайти її.

Розділ 22. Кумалаки

Біля дерев'яної гратчастої скрині просто на землі сидів, підібгавши під себе ноги, старий казах. Він був у м'якій козячій шапці з довгими вухами. На груди збігала білими хвилями довга вузька борода. Перед старим на широкій картатій хустці розкидані глиняні кульки.

Старий то збирав кульки в жменю, то кидав їх на хустку й щось казав жінкам, які поприсідали навпочіпки коло нього. Вони кивали головами, з тривогою і надією прислухаючись до швидкої дідової мови.

Зорка ступила ближче. Сидять собі люди й розмовляють. Навколо гамір, суєта, а ці неначе на окремішньому острові. Цікаво!

Старий зібрав кульки в жменю, прикрив поверх рукою, потрусив і різко кинув на хустку. Кульки розлетілися врізнобіч, наражаючись одна на одну, і завмерли групами та поодинці. Дід нахилився, кілька секунд уважно розглядав кульки, зосереджено накручуючи на палець кінець бороди. Потім підвів голову.

— Суюнші! — радісно мовив він до російської жінки в старому, залатаному на ліктях чоловічому пальті. — Коли кумалаки падають отак, кажуть: «Уже видно стежку, якою йде караван!»

— То це виходить — живий? — запитала жінка, недовірливо розглядаючи кумалаки. — Ти правду ворожиш?

Старий зібрав у кулак бороду, докірливо похитав головою.