Розділ «Частина друга»

Санітарка взялася в боки. Хлюпнула простудженим носом. І тут Зорка розгледіла, що Ганнуся випередила її на якихось чотири роки, хоча й видалася спочатку старшою.

— І чого це ви, хворий, ганнуськаєте? Я на посаді перебуваю як-не-як... Ось дівчина прийшла, Василя шукає...

— А прізвище в твого Василя є? — запитав поранений.

Зорка розгубилася. Прізвище у Василя, звичайно, є, але воно лишилося в дитячому будинку на клаптику газети... Що ж тепер робити?

— От тобі й маєш... Василів на Русі не перелічити. Лише в нашій роті їх троє було.

— Самі не знають, чого хотять, — презирливо сказала Ганнуся, згрібаючи ганчіркою воду, — тільки людей відривають од роботи.

Зорка жалібно всміхнулася. Підійшли ще кілька чоловік. Вони оточили Зорку й почали розпитувати її, співчутливо зітхаючи.

— Я знаю, він у госпіталі... Він сам сказав, — повторювала Зорка, розмазуючи по щоках сльози.

— А це що за товкотнеча?! — пролунав гучний сердитий голос.

— Та ось дівча Василя шукає, а прізвища не знає.

Поранені розступилися. До Зорки підійшов лікар у білому ковпаці.

— Родич?

— Ага.

— Як же ти не здогадалася запитати прізвища в свого родича?

— Та що з неї візьмеш? — загомоніли поранені. — Два вершки від горшка!

— Ганнусю, дайте дівчинці халат, хай пройде по палатах,— звелів лікар і швидкими кроками попрямував до широких дверей, над якими червоніла лампочка і напис: «Перев'язочна».

— Ходять і ходять,— невизначено буркнула Ганнуся,— ще й халати їм давай.

Поранені довго водили Зорку по палатах. У неї навіть почало наморочитися в голові од безконечного мелькання облич.

Василя ніде не було.

— А ти точно знаєш, що твій Василь у цьому госпіталі? — запитав один поранений, коли вони вийшли в сад і зупинилися біля лави.