— Кажи, кизимко, де твої татко-мамка? Загубила?
Зорка похитала головою, ковтаючи сльози.
— Ні? — начальник зрадів. — Скажи тоді, чому горе-море? Який поїзд-моїзд їдеш?
Знайомі примовляння «горе-море» і «поїзд-моїзд» несподівано заспокоїли Зорку. Вона схлипнула й витерла долонею мокре лице, повеселіла від упевненості, що начальник не залишить її тут саму і тепер все владнається.
— Я не на поїзді, я з дитячого будинку, — сказала Зорка. — Пам'ятаєте, ви ще говорили: «Ой, який худий кизимка, їсти багато треба...»
Начальник задер голову і відкопилив нижню губу, з трудом пригадуючи Зорку. На худому вилицюватому обличчі його застигло здивування, потім досада. Він насупився і суворо запитав:
— Чому сама на станцію ходиш? Хто пускав?
Зорка відвернулася. Сльози знову побігли швидко-швидко, вона розмазувала їх кулаками по щоках, завмираючи од страху, що він зараз розгнівається й піде і вона знову залишиться сама.
До них підбіг чоловік у шинелі.
— Начальнику! — хрипло сказав він. — Дармен-жан! Райком викликає!
Начальник, притримуючи Зорку за плечі, швидкими кроками повів її поперед себе до станції.
У приміщенні стояла напівтемрява. Вікна щільно завішано плетеними матами, а над вхідними дверима й під стелею світилися лампочки, нерівно замазані синьою фарбою. На широких підвіконнях, на лавах і просто на підлозі сиділи й спали люди. Начальник Дармен, Зорка й чоловік у шинелі з трудом добулися до дверей аж у кінці приміщення.
Назустріч начальникові кинулася жінка з дитиною на руках.
— Товаришу начальнику, — благала вона.— Мені потрібно в Арись, розумієте, в Арись... Я третю добу тут сиджу.
— Поїзд є, квитків немає, — неголосно сказав начальник Дармен. — Що я можу вдіяти?! Війна!
— Мені потрібно в Арись, розумієте, там мене чекають, а тут я... з дитиною... — жінка хапала начальника за халат, настирливо втовкмачуючи, ніби він не розумів її.
Начальник витягнув з кишені блокнота, щось швидко написав у ньому і, відірвавши аркушик, простягнув його чоловікові в шинелі.
— В касу. Сеїде, допоможи жінці.
Люди навколо загули. До начальника владно протовпився гладкий чоловік з брезентовим портфелем.
— Послухайте, шановний, — зарокотав він, але начальник, не слухаючи його, штовхнув Зорку до кімнати, ускочив сам і щільно зачинив за собою двері.
Сторінки
В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Зорчина пісня» автора Браун Жанна на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „Частина друга“ на сторінці 31. Приємного читання.