Розділ «Частина перша»

— Точно! — зрадів Василь. — Анумо, співухо, підзаправимося. Ти гарно співала, отож сповна заробила солдатський пайок.

Він стягнув зі столика марлеву серветку. Під серветкою виявилася залізна миска з гречаною кашею, кухоль з молоком і великий окраєць житнього хліба.

Василь прицмокнув і хитро подивився на Зорку.

Зорка відвернулася. Надула губи.

«Важко сказати, що з Грицем, нібито я маленька. Ось візьму і назло їм не буду їсти, цілий рік не буду...»

— Я не хочу їсти...

— Он як! — засмутився Вася.— Та ти, виявляється, така собі людинка, а я, бач, гадав... «Хочу не хочу», — передражнив він Зорку. — Чула таке слово «треба»?

Василів голос став суворий, і в ньому вже не було тієї доброти, з якою він пропонував Зорці окраєць.

Зорка розгублено заморгала. Що вона таке вчинила? Весь ранок розмовляла з Грицем, співала пісні — й нічого, а тепер чомусь не можна, й одразу сердяться. Злякано позираючи на Василя, вона нерішуче взяла ложку.

— От і добре. Молодець. Так і треба, — Василь раптом зрадів, заусміхався і підморгнув Зорці правим оком, від чого ліва брова кумедно поповзла вгору, зупинилася, затремтіла.

Зорка мимохіть усміхнулася.

— Можна, я Грицеві ще пісеньку заспіваю.

Василь присунувся до Зорки, обняв її однією рукою за плечі і так пригорнув до себе, що Зорка не могла й поворухнутися.

— Ти вже заспівала йому... Коли треба, заспівала, розумієш?

— Ото лихо ще, — з жалем мовив поранений на другій полиці й сів, випроставши голі ноги з-під сірої тоненької ковдри. Його нерухома забинтована рука із синіми пальцями була туго прив'язана до дошки. Притуливши до грудей хвору руку, поранений устав і, уникаючи Зорчиного погляду, вийшов.

«Не розумію, — розгублено подумала раптом Зорка, — як це: коли треба, заспівала? А тепер не потрібно? Зовсім?.. Чому?» Вона похнюпила голову і втупилась у свої обкусані нігті. Ще незбагненна туга, що була дужча за образу, наростала в ній. Вихоплювалася назовні. В роті пересохло, стало гаряче. Зорка облизала губи й заплакала.

До купе зайшла Люба.

— Що скоїлося? Ти плачеш, Зорко?

Зорка стихла. Роззирнулася. Поранені дивилися на неї мовчки, ніби чекали...

Зорка, схлипуючи, зітхнула.