Розділ «Частина перша»

— Сестро... пи-ити! — протяжно покликали за стінкою.

Санітарний вагон, пригадалося Зорці. Авжеж! Спочатку вона бігла на станцію по воду, а потім... Ой, там же Даринка, вона пити хоче, а в титані окріп.

Треба швидше бігти у свій вагон, там, вочевидь, усі хвилюються, гадають, що вона відстала, а ця бридка Наталка уже встигла, напевне, наскаржитися Вірі Іванівні.

Зорка рішуче простягнула руку до сукні, що висіла біля ніг, але, натрапивши на уважний погляд забинтованого чоловіка, злякано відсмикнула руку й принишкла.

Очі в пораненого ледь примружились, повеселіли. Губи затремтіли.

— Що, в-вертуха... з-злякалася? — важко, нібито добираючи слова, запитав він.

Повільна мова пораненого чомусь заспокоїла Зорку. Вона завовтузилася, вмощуючись якомога зручніше, і стала роздивлятися його уже не від страху, а з цікавості.

— Ні... А вам дуже боляче?

— Ід-ди... ближче... т-таємниця.

Таємниці Зорка любила. Вона швидко натягнула платтячко, злізла з полиці й наставила вухо майже до губів пораненого.

— Ц-це лікарі... гадають... б-боляче, а м-мені... н-не боляче... Л-лікарям н-не... к-кажу... об-бразяться...

— Чому? — здивувалася Зорка.

— Ну, як же... м-мало не згорів, а н-не... боляче... н-не гаразд...

— Звісно, не гаразд, — охоче погодилася Зорка. — Я одного разу руку ошпарила молоком, знаєте, як боляче було! Я цілих два дні плакала. А потім зразу зажило, у вас теж загоїться, ви не думайте! Ще й як! То добре, що не боляче, коли боляче, завжди хочеться плакати, а військовим плакати не можна, еге ж?

— Не можна... — Він стулив темні повіки й замовк.

Зорка трішки почекала. Поранений лежав непорушно.

Тільки висохлі, мов неживі, губи ледь кривилися.

— Дядечку, ви спите? — обережно запитала Зорка.

— Ч-чому... сплю? Д-думаю... — не одразу обізвався він.

— А про що? Як ви воюватимете?