Розділ «Частина перша»

— І про... про... про... — Василь заклопотано почухав за вухом і рішуче стукнув кулаком по столику. — Знайшов! — люто насуплюючи брови, сказав він. — Голову відтяти даю — не знаєш!

Трьох синів плекала мати.

Старший розумом багатий,

Середульший сяк і так...

— А найменший — як тумак, — лукаво проспівала Зорка й закусила нижню губу, тамуючи сміх.

— Петре, — кволим голосом озвався Василь до сусіда, — підкинь тютюну, щоб здоров'я підправити, геть заморило окаянне дівчисько.

— Василю! — домагалася свого Зорка. — Казку! Ти ж обіцяв казку!

— Гаразд! Нумо! Василю Петровичу, утни казку щонайвеселішу, — сказав Петро, колишучи хвору руку.

Василь поклав на столик гаманець із тютюном, відкинувся на подушку й склав на грудях руки.

— Отже, казку бажаєте? То ти ж, Зорко, всі на світі казки знаєш.

— Не всі, не всі, я про чарівне люблю.

— Ага! То вам об чім? Як жила на світі баба-яга, костяна нога, чи щось незвичайне?

— Давай незвичайне.

— Ну-с-с, то ось, — поважно й урочисто почав Василь. — Не далеко і не близько, не високо й не низько, не в лісі на дереві, не в селищі, не в селі, а, коротше кажучи, в одному з міст столичних жив Доберман Пінчер.

Хоч ім'я він носив не російське, не французьке, не англійське, не турецьке, а справжнісіньке німецьке — ненавидів Доберман Пінчер фашистів лютою ненавистю. Незвичайний це був...

Та Василь так і не встиг доказати, хто був Доберман Пінчер... Потяг несподівано сіпнувся, заскреготів гальмами. Мимо вікон пропливла й одразу застигла маленька дерев'яна будівля станції. Поранені заворушилися, зчинився гамір.

— Сестро, листи, листи відправте!

Проходом бігла Люба.

Зорка злякано блимнула на Василя.

— Василю, — розгублено благала вона, сподіваючись, що хоч він заступиться за неї і їй дозволять лишитися,— Василю...