Розділ «Частина перша»

— Ну, ну, — сумовито відказав Василь, — коли треба, значить, треба, пам'ятаєш умову?

Він одірвав клаптик газети, швидко написав щось недогризком олівця й тицьнув папірець Зорці.

— Це моя польова пошта. Не знаю, куди мене завезуть лікуватися, але в свою частину я неодмінно повернуся, втямила? І будь людиною, дуже прошу. Пам'ятай. Так треба.

Що ж, коли треба, то треба. Зорка підвелася й подибала за Любою, міцно затиснувши в кулаці папірець з Василевою адресою.

Розділ 10. Крем-брюле

Маря в спортивній майці та лижних шароварах ходила по вагону навколо грубки, як на фізкультурному параді, її калатала ополоником по каструлі.

Ану, підйом! Підйом! — вигукувала вона. — Вставайте, дівчатка, зараз зупинка, окропу наберемо!

Нікому не хотілося вставати. Ранок тільки-но зазирнув у маленьке віконце під стелею.

Та й навіщо?

Бурчали: усі ліси проїхали, тільки степ навколо, сірий, порепаний. А ще піски подибуються, нерівні. В таких пісках самі колючки ростуть. Хіба можна в таких місцях жити? Куди ж вони їдуть та їдуть?

— Окропчику наберемо, чайком побавимося, — співучо виводила Маря.

— Знову сухарики хрумати! — пробурчала Наталя. — Остогидло!

Маря перестала стукати. Засмутилася.

— І то правда... А що вдієш, коли харчі скінчилися?

— На станції вимагати. Ми діти, нам усе краще належить давати!

Галка вмостилася на нарах, звісила ноги в подертих панчохах.

— Авжеж! — хрипким зі сну голосом мовила вона. Відкашлялась і додала солідно: — Діти — квіти життя.

— Тьху на тебе! — Маря аж затряслася від сміху. Гримнула каструлею об грубку. — Колючка ти нечесана, а не квітка. Хлопці самі собі сорочки перуть, а ти панчоху собі не зацеруєш, а вимагати вмієш. А де ж тобі те краще візьмуть? Ось приїдемо на велику станцію, отоваримося. Знову зварю вам юшку. Потерпіть трішки.

— Самі їдять, аж запихаються, — невгавала Наталя, — а тут...

— Ти що брешеш?! — обурилася Маря. — Хто самі? Микола Іванович ще з громадянської на шлунок хворують, теж на сухарях сидять. Віра Іванівна ледве ногами волочить. Совісті в тебе немає, а ще староста! — І взявши руки в боки, крикнула вимогливо: — Нумо, вставай! Геть розледачіли, бісові дочки! Цілими днями сидять нечесані, невмивані. Куди воно годиться?!