Розділ «Частина перша»

— Я? Навіть не думала! — виклично мовила дівчинка.

— Ото й добре, — з полегшенням сказала Люба. — Години за три зупинка,— і я повідомлю директора дитбудинку про тебе. Ну, не сумуй!

Василь улігся зручніше, заклав руки за голову і втупився поглядом у стелю, мовби поруч з ним і не було нікого.

Вагон гойдало, кидало з боку в бік. Зорка відвернулася і притулилася щокою до круглого залізця, на якому трималася горішня полиця. Чи тому, що голову весь час трясло та било об залізце, чи тому, що потяг мчав і мчав у невідому даль, а Василь мовчав, неначе беріг слова для інших людей, Зорці раптом стало нестерпно боляче за себе. Хотілося плакати. Але вона стрималася. Тільки засунула пальці у рота і почала гризти нігті.

За це бабуся завжди на неї гнівалася. «Кинь негайно!» — казала. І Василь, певно, розгнівається. Зорка навмисне обличчям обернулася до Василя, а то ще не помітить, і здибалася з хитрющим Василевим поглядом.

— Ти любиш казки? — несподівано запитав він.

— Люблю, — сумовито відказала Зорка. Бо хто ж їх не любить?

Вона непомітно обтерла пальці об сукенку й склала руки на колінах.

— І я люблю! — Василь почухав п'ятірнею потилицю, пригладив задумливо чуба, примружився.

Жив собі піп, обмолочений сніп,

Пішов піп по базару...

Я знаю, — сказала Зорка. — Це про Балду. Мені мама читала, коли я ще в дитячому садку була.

— Он як? — Вася здивувався. — Ну, а цю?

Він зіперся на лікоть, зробив великі очі, а тоді скоромовкою сказав:

Три сестриці під вікном

Пряли біле волокно.

Ось і каже 'дна сестриця...

— Коли б я була цариця, — підхопила Зорка, вже весело поглядаючи на Василеве обличчя, що одразу видовжилося, посмутніло.

— І про ріпку знаєш? — недовірливо запитав поранений.

— Знаю!