Розділ «Частина перша»

То до ранку не втриматись нам.

Їжачок дістався до наших. Він крався темної ночі; навколо гриміли постріли, розривалися бомби, а біляки повзли в кущах, мов гадюки. Та їжачок нічого не боявся. Він привів партизанам підмогу! З останніми словами Зорчин голос затремтів.

Дівчинка замовкла й оглянулася. В купе було повнісінько поранених.

Вони сиділи рядочком на полицях, стояли в проході, спираючись на милиці, й слухали. Слухали так уважно, мовби Зорка — справжня співачка.

Деякий час у купе було тихо.

Потім на горішній полиці заворушився поранений із забинтованою головою.

— Ну, донечко, спасибі тобі, — сказав він.

— Та-ак, — невизначено мовив один із поранених. Обидві його ноги були в гіпсі, і він не стояв на милицях, а висів, подавшись уперед розхристаними грудьми.

Гриць лежав із заплющеними очима, неначе міцно спав.

— Грицю! — гукнув його поранений зверху.

Гриць не обізвався.

Хтось із поранених, котрі стояли в купе, тривожно крикнув:

— Сестро! Любо!

До купе зайшла сестра. Зорка одразу впізнала її і радісно заусміхалася. Але сестра, відсторонивши Зорку, схилилася над Грицем і доторкнулася до нього щокою.

— Василю, — не повертаючи голови, тихенько попросила сестра пораненого на милицях. — Заберіть дівчинку.

Розділ 9. Якщо треба, то треба

Василь лежав горілиць, утупивши очі в стару, протерту на згинах газету, в якої поля давно були обірвані на самокрутки.

— Дядю Василю, що з Грицем? — Зорка смикнула свого нового знайомого за смугастий рукав.

Василь склав газету, сховав її під подушку, трохи підвівся і вмостив зручніше забинтовані ноги. Великі, незграбні, вони займали півлави.

— Василю, а може, вона їсти хоче? — запитав поранений, котрий лежав на другій полиці.