Розділ «38. Бавдоліно підводить риску»

Плаксивим голосом Зосима почав оповідати. Він вкрав голову, сховав у неї Ґрадаль і взяв ноги на плечі, але він не те що не мав, але навіть ніколи не бачив ніякої мапи Козьми, тому не знав, куди податися. Він блукав, аж поки мул йому не здох, пройшов через найнепривітніші на світі землі, сонце так випалило йому очі, що він уже плутав схід із заходом та північ з півднем. Він потрапив у якесь місто, де мешкали християни, і вони допомогли йому. Він сказав, що він — останній з Волхвів, бо решта вже упокоїлася в Господі і лежала в церкві на далекому Заході. Урочистим тоном він сказав, що у своєму релікварії він несе святий Ґрадаль, щоб передати його Пресвітерові Йоану. Його господарі десь колись чули і про Ґрадаль, і про Пресвітера, тому простерлися перед ним, урочистою процесією завели його у свій храм, де він сів на єпископський трон, щодня видаючи оракули, роздаючи поради про різні речі, дістаючи досхочу їжі та питва і користуючись всезагальною пошаною.

Коротко кажучи, як останній з пресвятих Царів, хранитель пресвятого Ґрадаля, він став найвищим духовним авторитетом громади. Щоранку він відмовляв месу, а у хвилину вознесіння дарів він показував також свій релікварій, і вірні падали навколішки, кажучи, що відчувають небесні пахощі.

Вірні приводили до нього й пропащих жінок, щоб він наставив їх на праведну путь. Він казав тим жінкам, що милосердя Боже безконечне, і велів їм прийти до церкви, коли западе вечір, мовляв, щоб провести з ними ніч у безустанній молитві. Пішли чутки, що він перетворив цих розпусниць у численних Магдалин, які стали служити йому. Удень вони готували йому вишукані страви, приносили найвитонченіші вина, мастили його пахучими олійками; а вночі чували разом з ним перед вівтарем, казав Зосима, аж очі йому западали на ранок від цієї покути. Зосима нарешті знайшов свій рай і вирішив ніколи більше не покидати того блаженного місця.

Зосима глибоко зітхнув, а тоді провів долонями перед обличчям, немов у темряві перед його очима все ще стояла якась вельми болісна сцена.

— Друзі мої, — мовив він, — яка б думка до вас не приходила, завжди питайте: ти від праведного чи від лукавого? Я забув про святу цю максиму і пообіцяв цілому місту, що на свято Пасхи відчиню релікварій і врешті покажу пресвятий Ґрадаль. У Страсну п'ятницю я відчинив покрівець і всередині знайшов ту гидомирну мертву голову, яку поклав туди Ардзруні. Присягаюся, що я сховав Ґрадаль у перший релікварій зліва, а потім забрав його, перед тим як втекти. Але хтось, напевно хтось із вас, пересунув релікварії, і в тому, який взяв я, Ґрадаля не було. Той, хто починає кувати залізну штабу, спершу мусить вирішити, що хоче з неї зробити — серп, меч чи сокиру. Я вирішив мовчати. Авва Агатон три роки жив з каменем у роті, аж поки не навчився практикувати мовчанку. Тому я сповістив усіх, що мене відвідав янгол Господній і сказав, що в місті все ще забагато грішників, тому воно не гідне споглядати пресвяту цю річ. Вечір Страсної суботи я провів, як і годиться порядному монахові, у посилених практиках умертвляння плоті, тому наступного ранку я почував себе виснаженим, немов провів ніч, прости Господи навіть таку думку, у пияцтві та блуді. Службу Божу я відправляв, нетвердо стоячи на ногах, і в той урочистий момент, коли я мав показати вірним релікварій, я перечепився через найвищу приступку вівтаря і розтягся на підлозі. Релікварій випав мені з рук і від удару відчинився, й усі побачили, що в ньому нема ніякого Ґрадаля, а лише висушений череп. Нема нічого несправедливішого від покари, яка падає на праведника, який згрішив, друзі мої, бо найгіршому з грішників прощаються найпослідущі з гріхів, а праведнику не прощається навіть перший. Побожні ці люди подумали, що впали жертвою мого обману, хоч ще три дні до того я, Бог мені свідок, діяв цілковито в добрій вірі. Вони кинулися на мене, зірвали з мене одежу, відлупцювали палицями так, що назавжди вивихнули мені руки й ноги і перебили спину, а тоді потягли на свій суд, де було вирішено вибрати мені очі. Вони прогнали мене за міську браму, немов шолудивого собаку. Ви не знаєте, скільки я вистраждав. Я блукав і жебрав, сліпий каліка, скалічений сліпець, і після довгих років блукань мене підібрав караван сарацинських купців, який прямував до Царгорода. Лиш невірні вділили мені милосердя, хай віддячить їм Бог і хай порятує їх від пекла, на яке вони заслуговують. Тож кілька років тому я вернувся у своє рідне місто і жив тут, старцюючи, і щастя, що якась добра душа одного дня привела мене за руку поміж руїни цієї обителі, де я все впізнаю навпомацки, і відтоді ночами я вже не страждав від холоду, спеки і дощу.

— Отака-от Зосимова історія, — сказав Поетів голос. — Стан його свідчить, принаймні раз у житті, про його щирість. Отже, хтось інший з нас, бачачи, куди Зосима сховав Ґрадаль, поміняв голови місцями, щоб Зосима міг вільно бігти назустріч своїй згубі, відвернувши від зловмисника всі підозри. Але той, хто забрав ту голову, це та сама людина, яка вбила Фрідріха. І я знаю, хто це.

— Поете, — вигукнув Кіот, — навіщо ти це кажеш? Чому ти зібрав тут лиш нас трьох, а Бавдоліна не покликав? Чому ти нічого нам не сказав там, у ґенуезців?

— Я покликав вас сюди, бо не міг притягти ці рештки людини через усе місто, захоплене ворогом. І я не хотів говорити при ґенуезцях, а насамперед при Бавдоліні. Бавдоліно більше не має до цього жодного стосунку. Один з вас дасть мені Ґрадаль, і це буде тільки моя справа.

— Чому ти не думаєш, що Ґрадаль у Бавдоліна?

— Бавдоліно не міг убити Фрідріха. Він любив його. Бавдоліно не мав жодного інтересу красти Ґрадаль, він єдиний з нас справді хотів відвезти його Пресвітерові від імені цісаря. Врешті, згадайте, що сталося з тими шістьма головами, які залишилися після втечі Зосими. Кожен з нас — я, Борон, Кіот, Бойді, Абдул і Бавдоліно — взяли по голові. Вчора, після зустрічі з Зосимою, я відкрив свою. Усередині був закопчений череп. Щодо Абдулової голови, то ви пам'ятаєте, що Ардзруні відкрив її, щоб у хвилину смерті покласти череп йому в руки як оберіг чи що там, і тепер він там з ним у могилі. Бавдоліно віддав свою голову Праксеєві, той відкрив її в нашій присутності, і всередині був череп. А отже залишаються три релікварії, ваші. У вас трьох. Я знаю, хто з вас має Ґрадаль, і знаю, що він знає. Знаю також, що опинився він у нього невипадково — він усе добре спланував від тої хвилини, коли убив Фрідріха. Але я хочу, щоб він проявив відвагу і зізнався, зізнався нам усім, що довгі роки обманював нас. Коли він зізнається, я його вб'ю. Отже, вирішуйте. Хто має говорити, хай говорить. Ми дійшли до кінця нашої подорожі.

— І тут стається незвичайна річ, мосьпане Никито. Сидячи в схованці, я спробував поставити себе на місце трьох моїх друзів. Припустімо, що один із них, і назвемо його Еґо, знає, що Ґрадаль у нього і що провина лежить на ньому. Тоді він мав би сказати собі, що в такому разі варто поставити на карту все: він схопив би меч або кинджал, рвонув би в напрямі, звідки прийшов, і тікав би аж до цистерни, а потім на сонячне світло. Гадаю, саме цього сподівався Поет. Можливо, він ще не знав, хто з трьох має Ґрадаль, а втеча ця виявила б провинного. Але уявімо собі, що Еґо не певен, що Ґрадаль у нього, бо ніколи не зазирав у свій покрівець, але все ж має дещо на совісті стосовно смерті Фрідріха. Отже, Еґо мусить почекати й подивитись, чи хтось, хто знає, що Ґрадаль у нього, не спробує втекти раніше. Тому Еґо чекає і не рухається. Але бачить, що й інші двоє не рухаються. Отже, думає він, жоден з них не має Ґрадаля, і жоден з них не відчуває, що заслуговує на підозру. Значить, мав би подумати він, Поет має на думці саме мене, і я мушу тікати. У замішанні він кладе руку на меч чи кинджал і наміряється зробити перший крок. Але бачить, що кожен з тих двох робить те саме. Тоді він знов зупиняється, підозрюючи, що інші почуваються винними більше, ніж він. Саме це й відбулося в тій крипті. Кожен з них трьох, мислячи так, як той, кого я назвав Еґо, спочатку стояв нерухомо, потім зробив крок, а відтак застиг нерухомо знову. То був очевидний знак, що жоден з них не був певен, чи Ґрадаль у нього, але всі троє мали нечисте сумління. Поет чудово це зрозумів і пояснив їм усе так само, як зрозумів і пояснив це тепер тобі я.

Тоді Поетів голос сказав:

— Нікчеми ви всі троє. Кожен з вас знає, що провинен. Я знаю, я завжди це знав, що всі троє ви намагалися вбити Фрідріха, і, може, всі троє його вбили, так що чоловік той помер тричі. Тієї ночі я дуже рано вийшов з кімнати, де ми сторожили, і вернувся туди останнім. Я не міг заснути — може, випив забагато, двічі я відливав у дворі, тому зостався надворі, щоб не заважати вам усім. Коли я був надворі, то чув, як вийшов Борон. Він пішов сходами на нижній поверх, а я подався за ним. Він пішов до зали з машинами, підійшов до того циліндра, який виробляє порожнечу, і кілька разів смикнув за його важіль. Я не розумів, чого він хоче, але зрозумів це наступного дня. Не знаю, чи Ардзруні сказав йому щось, чи він сам зрозумів, але нема сумніву, що кімнатою, в якій циліндр створював порожнечу і в якій було принесено в жертву півня, був той самий покій, в якому спав Фрідріх і який Ардзруні використовував, щоб позбутися ворогів, що їх він лицемірно запрошував до себе. Ти, Бороне, натискав на той важіль, аж поки в опочивальні імператора не утворилася порожнеча, чи принаймні, адже ти не віриш у порожнечу, те важке і густе повітря, в якому, як ти знав, гаснуть свічки і задихаються тварини. Фрідріх відчув, що йому бракує повітря; спершу він подумав про трутизну і взяв Градаль, щоб випити протиотруту, яка була в ньому. Але впав на землю бездиханний. Наступного ранку ти намірявся забрати Ґрадаль, користуючись замішанням, але Зосима випередив тебе. Ти бачив його і бачив, де він його сховав. Тобі було неважко поміняти голови місцями, і перед виїздом ти забрав саме ту голову.

Борон обливався потом.

— Поете, — сказав він, — ти все бачив добре, я справді був у кімнаті з помпою. Суперечка з Ардзруні розбудила в мені цікавість. Я спробував запустити її, але присягаюсь, що я не знав, з якої кімнати вона витягає повітря. Зрештою, я був переконаний, що помпа не може працювати. Я смикав за неї, це так, але я лиш грався, без жодних убивчих намірів. Та й якби я зробив те, що ти кажеш, як тоді пояснити, що у Фрідріховій кімнаті згоріли геть усі дрова в коминку? Якби й можна було вчинити порожнечу і вбити нею когось, то в порожнечі не могло б горіти полум'я…

— Коминком можеш не перейматися, — прорік суворий голос Поета, — на це є інше пояснення. Радше відкрий свій покрівець, якщо ти так певен, що в ньому нема Ґрадаля.

Бурмочучи, що нехай Бог його спопелить, якщо він колись думав запопасти Ґрадаль, Борон люто полоснув кинджалом по печаті, і з покрівця випав на землю череп, менший, ніж ті, які ми бачили досі, бо Ардзруні, мабуть, не вагався плюндрувати навіть дитячі могили.

— Ґрадаля в тебе нема, гаразд, — сказав голос Поета, — але це не виправдовує того, що ти зробив. Перейдімо до тебе, Кіоте. Ти вийшов відразу опісля, вдаючи, нібито хочеш ковтнути повітря. Але його ти наковтався аж забагато, оскільки дійшов аж до ескарпів, де були Архімедові дзеркала. Я пішов за тобою і все бачив. Ти торкнувся їх, порухав тим, яке діяло на невелику відстань, як пояснив нам Ардзруні, нахилив під певним, очевидно, невипадковим кутом, бо приділив цьому велику увагу. Ти наставив дзеркало так, щоб перші промені сонця сконцентрувалися на вікні Фрідріхової опочивальні. Так і сталося, і промені ці запалили дрова в коминку. Через стільки часу порожнеча, створена Бороном, знову поступилася місцем повітрю, і полум'я могло горіти. Ти знав, що зробить Фрідріх, коли прокинеться, задихаючись від диму з коминка. Він подумає, що його отруїли, і вип'є те, що є в Ґрадалі. Знаю, ти теж пив з нього ввечері, але ми недостатньо уважно слідкували за тобою, коли ти клав його назад у ковчег. Ти умудрився купити трохи отрути на базарі в Ґалліполі і налив у чашу кілька крапель. План твій був досконалий. Тільки ти не знав, що зробив Борон. Фрідріх справді відпив з отруєної чаші, але не тоді, коли загорівся вогонь, а набагато раніше, коли Борон залишив його без повітря.

— Ти з глузду з'їхав, Поете, — вигукнув Кіот, смертельно збліднувши, — я нічого не знаю про Ґрадаль, дивись, ось я відкриваю свою голову… Ось, поглянь, тут череп!

— Гаразд, Ґрадаля ти не маєш, — сказав Поетів голос, — але не заперечуй, що маніпулював дзеркалами.