Розділ «27. Бавдоліно у потемках Абхазії»

Нарешті вони відчули й присутність абхазців. Спочатку вони почули всюди навколо себе голоси, немов шепіт, і були то голоси схвильовані, хоча й приглушені, немов мешканці лісу показували одне одному пальцем на цих неочікуваних і небачених, чи радше нечуваних, гостей. Поет лунко гукнув, і голоси затихли, а шелест трав і гілок свідчив про те, що абхазці тікають у страху. Але потім вони вернулися і знову взялися шепотіти, дедалі більше дивуючись цьому вторгненню.

У певну мить Поет відчув, як його торкнулася якась рука, точніше якась волохата кінцівка, він схопив щось, і почувся наляканий крик. Поет відпустив те щось з рук, і голоси тубільців трохи віддалилися, немов коло їхнє стало ширшим, бо вони воліли триматися на належній відстані.

Кілька днів не діялося нічого. Подорож їхня тривала, а абхазці супроводжували їх, хоч, може, то не були ті самі, що й раніше, а інші, попереджені про прибуття чужинців. І справді, однієї ночі (чи була то ніч?) вони почули щось немов далекий барабанний бій, або немов хтось бив по порожнистому стовбурі дерева. То був м'який звук, але він виповнював увесь простір навколо них, можливо, на цілі милі, і вони зрозуміли, що таким робом абхазці на відстані повідомляють одні одних, що діється в їхньому лісі.

Помалу вони звикли до цього невидимого товариства. І дедалі більше звикали до темряви, а Абдул, який вельми страждав від сонячного проміння, навіть казав, що почувається краще і його майже не лихоманить, тому він знову став співати свої пісні. Одного вечора (чи був то вечір?), коли вони грілися біля вогню, він взяв із сідла свій інструмент і знову заспівав:

Щоб я від горя не смутнів,

Кохання тішить віддалік.

Далеко до її країв.

Даремно мріять віддалік.

Хоч цілий вік я мандрував,

Але я там ще не бував.

Безжальні думи навісні!

Господь не раз людей жалів.

Святе кохання віддалік!

Та поки що я весь змарнів, —

Про неї мрію віддалік.

О, до прочан би я пристав

Та посох би з собою взяв,

Щоб бачить очі неземні![123]

Вони помітили, що абхазці, які досі безупинно шепотіли навколо, замовкли. Вони мовчки прислухалися до Абдулового співу, а тоді спробували відповісти: почулося, як сотні вуст (чи були то вуста?) легенько засвистіли, ніжно заджерґотіли, мов дрозди, повторюючи мелодію, зіграну Абдулом. Таким чином вони без слів знайшли порозуміння з гістьми і в наступні ночі розважали одні одних по черзі — одні співали, а другі немов грали на флейтах. Якось Поет затягнув одну з тих вульгарних корчемних пісень, які в Парижі кидали в краску навіть послугачок, а Бавдоліно став підспівувати йому. Абхазці не відповіли, але після довгої мовчанки один чи двоє з них стали знову повторювати Абдулові мелодії, немов кажучи, що лиш вони їм подобаються, а інші ні. Це, зауважив Абдул, свідчило про витонченість їхніх почуттів і здатність відрізняти добру музику від поганої.

Виявившись єдиним, хто має право «розмовляти» з абхазцями, Абдул піднісся духом. Ми в царстві ніжності, казав він, а отже близько до мети. Нумо, ходімо. Ні, справді, відповідав зачарований Бойді, чому б нам не зостатися тут? Хіба є на світі прекрасніше місце, де навіть якщо є щось потворне, то його не видно?