Розділ «22. Бавдоліно втрачає батька і знаходить Ґрадаль»

— Він ледве живе на світі, — сказав йому якось увечері Фрідріх. Сам Фрідріх дедалі більше старів, борода йому сивіла, і рухався він так, ніби шию йому зводило судомою. Він усе ще їздив на полювання, а коли бачив ріку, пірнав у неї і плавав, як колись. Але Бавдоліно боявся, що раніше чи пізніше від холодної води його вхопить грець, і вмовляв його бути обережним.

Щоб потішити його, Бавдоліно розповів йому, якою успішною була їхня виправа, що вони запопали того віроломного монаха, що невдовзі вони матимуть мапу, яка приведе їх у царство Пресвітера, що Ґрадаль — не вигадка, і раніше чи пізніше він вручить його Фрідріхові. Фрідріх згідливо кивав головою. «Ґрадаль, авжеж, Ґрадаль, — бурмотів він, пропадаючи поглядом бозна-де, — звісно, коли б я його мав, я б міг…» Тоді увагу його відвертало якесь важливе повідомлення, і він раз у раз зітхав, із зусиллям приступаючи до виконання своїх обов'язків.

Іноді він відводив Бавдоліна набік і розповідав, як йому бракує Беатриси. Щоб потішити його, Бавдоліно розповідав, як йому бракує Коландрини.

— Еге ж, знаю, — казав Фрідріх, — ти кохав Коландрину, тому розумієш, як я кохав Беатрису. Але, може, ти не усвідомлюєш уповні, якою гідною кохання була Беатриса.

І в Бавдоліна знов відкривалася рана давніх докорів сумління.

Влітку імператор вернувся до Німеччини, але Бавдоліно поїхати з ним не міг. Йому сказали, що померла його мати. Він поквапився в Александрію, а по дорозі знай думав про ту жінку, яка дала йому життя і якій він ніколи не виказував справжньої ніжності, крім того різдвяного вечора багато років тому, коли котилася вівця (хай йому грець, казав він собі, минуло вже з п'ятнадцять зим, Господи, а може, й вісімнадцять). Коли він приїхав, матір уже поховали, а Ґальявдо перебрався з міста у свою стару хату у Фраскеті.

Він лежав без сил, втомлено проганяючи рукою мух з обличчя, а коло нього стояв дерев'яний кухоль, повний вина.

— Бавдоліно, — відразу сказав він, — по десять разів на день я сердився на ту бідну жінку, накликаючи на неї всі блискавки небес. А тепер, коли небеса справді блискавкою поцілили в неї, я вже не знаю, що мені робити. Нічого не можу тут знайти, бо лад наводила тут вона. Не можу навіть знайти вил до гною, і в стайні коло тварин більше кізяків, ніж сіна. Тому-то вирішив умерти й я, бо так буде, мабуть, ліпше.

Заперечення сина нічого не дали.

— Бавдоліно, ти знаєш, що в наших краях люди вперті, і коли ми вб'ємо собі щось в голову, нема способу примусити нас передумати. Я не гультіпака, як ти: нині тут, а завтра там — гарне життя у вас, панове! Увесь цей люд тільки й думає, як спровадити на той світ інших, а коли такому сказати, що він мусить умерти, то він тут же і в штани наробить. Я ж жив праведно, навіть мухи не зобидив, поруч з тією святою жінкою, а тепер, коли я вирішив умерти, то й помру. Дай мені вволити мою волю і відійти, і так я утішуся, бо тепер мені чим далі, то гірше.

Раз у раз він ковтав трохи вина, тоді западав у сон, а тоді розплющував очі й питав:

— Я помер?

— Ні, батьку мій, — відказував Бавдоліно, — на щастя, ти ще живий.

— О горе мені, — казав той, — зачекай ще день, а завтра я умру, не бійся.

Він нізащо не хотів навіть торкнутися їжі.

Бавдоліно гладив його по чолі й проганяв мух, а тоді, не знаючи, як потішити свого вмирущого батька, і прагнучи довести йому, що син його зовсім не ледащо, яким той його завжди вважав, розповів йому про побожну затію, до якої він готувався вже бозна-відколи, і про те, як він хотів знайти царство Пресвітера Йоана.

— Якби ти знав, — оповідав Бавдоліно, — які дивовижні місця мені відкриються. Є одна місцина, де мешкає небачений птах, Фенікс, — він живе і літає п'ятсот років. Коли п'ятсот років минають, жерці готують вівтар, посипаючи його прянощами і сіркою, тоді птах той прилітає, спалює себе і обертається на попіл. Назавтра між попелом знаходять хробака, наступного дня з нього зароджується птах, а на третій день птах той відлітає. Він не більший від орла, на голові має чубчик з пір'я, немов павич, шия його золотистого кольору, дзьоб небесного, крила пурпурового, а хвіст різнобарвний, жовто-зелено-червоний. І так Фенікс той не вмирає ніколи.

— Нісенітниці, — казав Ґальявдо. — Мені було б досить, якби ти воскресив мені Розіну, бідолашну худібку, яку ви мені занапастили, напхавши всім тим зерном, пощо мені той твій Хвенікс.

— Як вернусь, привезу тобі манни, яку можна знайти на горах країни Йова. Вона біла і ніжна на смак, бо робиться з роси, яка падає з неба на траву і там згущується. Вона очищає кров, проганяє тугу.

— Дідька лисого очищає. Усе це годиться хіба що для тих паскудних людяк, що при дворі жеруть бекасів і марципани.