Розділ «Протистояння Книга III»

— А вода? — спитав Стю.

Ральф знизав плечима.

— Цього добра теж небагато. Піду, мабуть, спати.

Ларрі зробив те саме. Ґлен ще не лягав, лишився покурити люльку. Стю мав кілька цигарок і вирішив одну викурити. Якийсь час вони палили мовчки.

— Далеко ж ми від Нью-Гемпширу, лисику, — промовив нарешті Стю.

— Та й до Техасу теж не рукою подати.

Стю усміхнувся.

— Еге ж. Отож.

— Мабуть, дуже за Френ скучаєш.

— Ага. І за нею скучив, і хвилююсь. І за дитину хвилююсь. Особливо важко, як стемніє.

Ґлен пихнув люлькою.

— Ми тут нічого не можемо змінити, Стюарте.

— Я знаю. Але все одно хвилююсь.

— Звичайно, — Ґлен вибив люльку об камінь. — Учора вночі щось химерне трапилося, Стю. Я весь день намагався розібратися, чи то було насправді, чи сон, чи що.

— А що ж було?

— Ну, я посеред ночі прокинувся — Коджак на щось гарчав. Напевне, вже було за північ, бо вогонь майже догорів. Коджак був по другий бік багаття — у нього шерсть настовбурчилася. Я йому казав, щоб він замовк, а він на мене й не глянув. Дивився вгору праворуч від мене. І я подумав: може, то вовки? Ще й після отого, якого Ларрі називає Вовкобой…

— Еге ж, то було б погано.

— Але там нічого не було. У мене зір гострий. Він на порожнє місце гарчав.

— Певне, запах чув, та й усе.

— Ага, але найненормальніше ще попереду. За кілька хвилин я став почуватися… ну, прямо скажемо, дивно. Відчуття було таке, наче над насипом щось є — і воно на мене дивиться. На всіх нас. Я немовби й міг би його побачити, якщо правильно примружитися. Але я не хотів. Бо відчуття було таке, що то — він… Що то — Флеґґ, Стюарте.