Розділ «Протистояння Книга III»

— Та, мабуть, то здалося, — за кілька секунд сказав Стю.

— Я впевнений, що там щось було. І Коджак теж це відчував.

— Ну, припустімо, він за нами стежить. То що ми тут вдіємо?

— Нічого. Тільки мені це не подобається. Не подобається, що він може стежити за нами… якщо то він. Капець як страшно.

Стю докурив, обережно загасив цигарку об камінь, але до спального мішка ще не пішов. Поглянув на Коджака, який лежав коло багаття, поклавши ніс на лапи, дивлячись на них.

— Тож Гарольд мертвий, — урешті промовив Стю.

— Так.

— І, хай йому, абсолютно марна смерть. І Сью з Ніком марно загинули. І сам він, гадаю, теж.

— Згодний.

Більше не було чого сказати. Вони набрели на Гарольда і його жалюгідну передсмертну декларацію наступного дня після переходу крізь тунель Ейзенхауера. Вони з Надін, певне, їхали через перевал Лавленд, бо коло Гарольда ще був його мотоцикл «тріумф» — те, що від нього лишилось, — а, як висловився Ральф, через тунель Ейзенхауера можна було б проїхати хіба що на іграшковому паровозику. Грифи вже встигли його добряче обробити, але Гарольд і досі стискав у закляклій руці свій записник у цупкій обкладинці. У його роті стирчав, немов гротескний льодяник, пістолет тридцять восьмого калібру, і, хоча вони не поховали Гарольда, Стю вийняв у того з рота пістолет. Обережно. Побачивши, як надійно темний чоловік знищив Гарольда, як легковажно викинув його, немов сміття, коли той виконав свою роль, Стю зненавидів Флеґґа ще дужче. У нього виникло відчуття, що вони кинулися в якийсь безглуздий хрестовий похід дітей, і, коли він відчував, що треба поспішати, йому з думки не йшов труп Гарольда з роздробленою ногою — так, як Ларрі переслідувала гримаса Вовкобоя. Він відчув, що хоче, аби Флеґґ сповна заплатив не тільки за Ніка і Сьюзен, а й за Гарольда… але дедалі менше вірив, що таке може бути.

«Але ж ти хочеш дивитися, — подумав він люто. — Дивитися хочеш, чи я вже на відстані пострілу від тебе, падло збочене».

Ґлен, трохи скривившись, підвівся.

— Піду я спати, Східний Техасе. І не проси мене залишитися. Вечірка дуже нудна.

— Як твій артрит?

Ґлен усміхнувся і сказав:

— Не так уже й погано, — але до свого мішка він пішов накульгуючи.

Стю подумав, що треба викурити ще одну — тільки от якщо палити по дві-три на день, то його запаси скінчаться до кінця тижня — і все одно закурив.

Вечір був не такий уже холодний, але при всьому тому не було сумнівів, що принаймні в горах літо вже скінчилося. Від цього Стю стало сумно, бо в нього було сильне передчуття, що наступного літа він уже не побачить. Коли починалося це літо, він був нерегулярним працівником на калькуляторному заводі. Жив у маленькому містечку Арнетт, мав багато вільного часу і тоді тусувався на заправці Білла Гепскомба «Тексако», слухаючи, як усі решта чешуть язиками про економіку, уряд, важкі часи. Стю гадав, що жоден із тих балакунів ще по-справжньому важких часів не бачив. Докурив і викинув недопалок у багаття.

— Тримайся там, Френні, мала-хороша, — сказав він і заліз у спальний мішок. І уві сні він думав про Щось, яке наблизилося до їхнього табору, яке недобрим оком стежило за ними. Можливо, то вовк зі свідомістю людини. Чи ворона. Чи тхір, який плазує на животі чагарниками. А може, взагалі якась безтілесна сутність, пильне Око.

«Не буду боятися злого, — бурмотів він уві сні. — Коли я піду хоча б навіть долиною смертної темряви, то не буду боятися злого. Не буду».