Розділ «Протистояння Книга III»

Він із приємністю замислився над цим, але врешті не зміг повірити.

Вони йдуть із власної волі. Йдуть, одягнувшись у праведність, як групка місіонерів до канібальського селища.

О, як це мило!

Настане кінець сумнівам. Кінець страху. Усе це скінчиться, коли він побачить їхні голови на палях перед фонтаном «MGM Ґранд-готелю». Він прижене всіх, хто є у Веґасі, й проведе колоною повз них, щоб кожен побачив. Сфотографує, надрукує листівок, розішле до Лос-Анджелеса, Сан-Франциско, Спокана, Портленда.

П’ять голів. Собачу голову він теж почепить на палю.

— Хороший собачка, — сказав Флеґґ і засміявся вперше після того, як Надін довела його до того, що він кинув її з даху. — Хороший собачка, — знову вишкірився він.

Тієї ночі він спав, а зранку віддав наказ потроїти охорону на кордоні Юти і Невади. Тепер уже треба шукати не одного чоловіка, який іде на схід, а чотирьох із собакою, що йдуть на захід. І їх треба взяти живими. Живими за будь-яку ціну.

О так.

Розділ 72

— Знаєте, — сказав Ґлен Бейтман, дивлячись у бік Ґранд-Джанкшена в перших променях ранкового сонця, — я в армії чув слово «відстій», не дуже чітко уявляючи, що воно таке. А отепер, здається, я бачу…

Він подивився на свій сніданок, який складався зі штучних сосисок «Морнінг Стар Фармз»[175], і скривився.

— Ні, це ще не відстій, — із гідністю відказав Ральф. — От скуштував би ти, що нам в армії давали…

Вони сиділи навколо багаття, яке Ларрі заново розпалив годину тому. Усі були вдягнені в теплі куртки й рукавиці і пили по другому стаканчику кави. Температура становила приблизно тридцять п’ять за Фаренгейтом[176], і небо було хмарне й похмуре. Коджак дрімав, підсунувшись до вогню якомога ближче, але так, щоб не обпалити шерсть.

— Усе, я черв’ячка заморив, — сказав Ґлен, підводячись. — Віддайте мені ваших страждальців, ваших голодних[177]… Ні, я передумав: просто віддайте мені ваше сміття. Піду закопаю.

Стю дав йому паперову тарілку й стаканчик.

— Ходіння творить чудеса, еге ж, лисику? Ти, певне, в такій хорошій формі, як зараз, востаннє був років у двадцять.

— Ага, сімдесят років тому, — засміявся Ларрі.

— Стю, я ніколи в такій формі не був, — похмуро сказав Ґлен, невесело підбираючи сміття в пакет, який хотів закопати. — І ніколи не хотів бути в такій формі. Але я не заперечую. Після п’ятдесяти років переконаного ангостицизму, здається, мені на роду написано піти за Богом чорної бабусі в пащу смерті. Якщо така моя доля, то так тому й бути. І край. Але туди я краще пішки піду, ніж їхатиму. Пішки довше, то й проживу довше… на якихось кілька днів. Перепрошую, джентльмени, я піду, влаштую цим покидькам гідний похорон.

Вони дивилися, як він іде до краю табору з маленькою саперною лопаткою.

Оця, як висловлювався Ґлен, «піша екскурсія штатом Колорадо й деякими західними пунктами» найважче давалася саме Ґленові. Він був найстаршим, на дванадцять років старшим за Ральфа Брентнера. Але якимсь чином зміг значно полегшити похід для інших. Він весь час іронічно, але по-доброму жартував і справляв враження людини, яка перебуває в мирі з собою. Лише той факт, що Ґленові вдавалося йти день за днем, уже всіх решту заспокоював, коли не надихав. Чоловікові було вже п’ятдесят сім, і Стю бачив, як у ці холодні ранки він із гримасою розминав пальці.