Розділ «Протистояння Книга III»

Коджак замахав хвостом.

— Він каже: «Даєш Лас-Веґас!» — сказав Ґлен. — Ходімо.

Вони піднялися на насип траси I-70, спускаючись у бік містечка Ґранд-Джанкшен, і почали денний перехід.

——

Пізніше того дня пішов холодний дощ, від чого всі змерзли й розмови притихли. Ларрі йшов сам по собі, сунувши руки в кишені. Спочатку він думав про Гарольда Лодера, чий труп вони знайшли два дні тому, — таке враження, що всі змовилися не говорити про нього, — але врешті його думки стали обертатися навколо того, кого він про себе називав Вовкобой.

Його вони знайшли якраз на схід від тунелю Ейзенхауера. Там був жахливий затор і густо, нудотно пахло смертю. Вовкобой наполовину висовувався з «остіна». На ньому були клепані джинси й сорочка з блискітками в стилі вестернів. Навколо «остіна» лежало кілька вовчих трупів. Сам Вовкобой наполовину лежав на пасажирському місці, а на його груди наліг ще один мертвий вовк. Руки Вовкобоя стискали вовчу шию, а кривава морда вовка вчепилась у Вовкобоєве горло. На думку Ларрі та решти, події, ймовірно, розгорталися так: зграя вовків, спускаючись із гір, помітила самотнього чоловіка й кинулася на нього. Вовкобой був озброєний. Він поклав кількох нападників, а тоді сховався в «остін».

Через який час голод змусив його відчинити двері?

Ларрі не знав і не хотів того знати. Але помітив, яким жахливо худим був Вовкобой. Може, тиждень… Він їхав на захід, хто б він не був, вочевидь, хотів долучитися до темного чоловіка, але такої моторошної долі Ларрі б не побажав нікому. Він про це якось заговорив зі Стю, через два дні після виходу з тунелю, коли Вовкобой уже давно лишився позаду.

— А чого би зграя вовків могла так довго чатувати над машиною, Стю?

— Не знаю…

— Я хочу сказати, їм хіба їсти не було чого?

— Та й правда — було…

Для Ларрі то була жахлива таємниця, і він усе думав над нею, розуміючи, що ніколи не відшукає розгадки. Хоч ким був той Вовкобой, із яйцями в нього все було гаразд. Коли врешті від голоду й спраги він мусив відчинити пасажирські двері, на нього кинувся вовк і перегриз йому горло, але й Вовкобой, помираючи, задушив його.

Четвірка пройшла через тунель Ейзенхауера, зв’язавшись однією мотузкою, і в страшній темряві Ларрі згадував свій похід крізь тунель Лінкольна. Тільки тепер його переслідував не образ Рити Бейкмур, а лице Вовкобоя, застигле в смертельній гримасі, коли він і вовк убили одне одного.

«Може, вовків послали його вбити?»

Але то була занадто тривожна думка, щоб на ній зосереджуватися. Ларрі постарався викинути це з голови і просто йти далі, але це було непросто.

——

Вони отаборилися неподалік Ломи, дуже близько до кордону зі штатом Юта. Вечеря складалася з трав і кип’яченої води — то й був увесь їхній раціон: вони буквально виконували заповіт матінки Ебіґейл іти в тому, що на них, речей не нести.

— У Юті буде кепсько, — відзначив Ральф. — Гадаю, отам і виявиться, чи дійсно ми йдемо під Богом. Там є ділянка — понад сто миль, — де ні міста, ні заправки, ні кафе.

Утім, схоже було на те, що його така перспектива не надто турбує.