Розділ «Протистояння Книга III»

8 вересня 26.5 81.6

9 вересня 28.2 109.8

10 вересня 27.9 137.7

11 вересня 29.1 166.8

12 вересня 28.8 195.6

13 вересня 29.5 225.1

14 вересня 32.0 257.1

15 вересня 32.6 289.7

16 вересня 35.5 325.2

17 вересня 37.2 362.4

Стю взяв папірець зі свого гаманця і повіднімав у стовпчик.

— Ну, ми йдемо швидше, ніж на початку, але все одно нам ще треба понад чотириста миль. Блін, ми ще й половини шляху не пройшли!

Ларрі кивнув.

— Швидкість — тут усе правильно. Ми під гору йдемо. І Ґлен, знаєш, має рацію. Куди нам поспішати? Він нас просто там на одну долоню покладе, а другою прихлопне.

— Знаєш, а я от у це не вірю, — сказав Ральф. — Ми можемо й померти, звісно, але тут усе не просто так, це не елементарні штуки. Матінка Ебіґейл не посилала б нас сюди, коли б нас мали просто знищити. От не послала б — і все.

— А я не вірю, що то власне вона послала нас сюди, — тихо промовив Стю.

Лічильник Ларрі чотири рази чітко клацнув, коли його було виставлено на новий день: 000.0. Стю засипав рештки багаття землею. Ранкові процедури тривали. Вони йшли вже дванадцять днів. Стю здавалося, що все життя таким уже й буде: Ґлен добродушно бурчатиме, який відстій вони їдять, Ларрі записуватиме пройдену відстань на своїй пом’ятій шпаргалці, усі випиватимуть по два стакани кави, хтось зариє вчорашнє сміття, хтось інший засипле вогнище. Це було розмірене, по-хорошому рутинне життя. Уже й забуваєш, куди всі йдуть, — і добре. Ранками Френ здавалася йому дуже далекою — такою видимою уявному оку, а проте дуже далекою: немов фото в медальйоні. Її майже можна було торкнутись… і, власне, в тому полягав його біль. У такий час його віра в матінку Ебіґейл перетворювалася на гіркий сумнів, і Стю хотілося розбудити всіх і сказати, що цей похід — просто лажа, що гумовим списом смертельний вітряк не здолаєш і що треба зупинитися в найближчому місті, взяти по мотоциклу й поїхати додому. Що краще чіплятися за крихту світла і крихту любові, поки можна, — бо нічого більшого Флеґґ їм не дозволить.

Але так бувало вночі. Зранку він знову був готовий іти далі. Із підозрою поглядав на Ларрі й гадав, чи той думав уночі про свою Люсі. Мріяв про неї і хотів…

Ґлен повернувся до табору, дещо кривлячись під час ходи, за ним біг Коджак.

— Ну що ж, рушаймо, дамо їм перцю, — сказав він. — Правильно, Коджаку?