Розділ «Протистояння Книга III»

Вітні підозріливо примружився.

— А, нехай, забудь, що я питав, — сказав Ллойд. — Ще по одній?

— Ще ні, — відказав Вітні, дивлячись у свою склянку.

— А я собі наллю, — Ллойд пішов до бару. Спиною до Вітні він промовив: — Мені не можна…

— Га?

— Не можна! — різко відповів Ллойд і розвернувся до Вітні. — Я йому зобов’язаний. Багато чим. Він мене з такого витяг у Фініксі… і відтоді я з ним. Здається, навіть довше. Іноді здається, що я завжди був з ним.

— А то.

— І тут іще одне. Щось він мені поробив — чи розуму додав, чи що. Не знаю, що це, але я вже не той, що був, Вітні. Зовсім не той. До… до нього… я був просто шісткою. А тепер я тут у нього питання рішаю, і роблю це як слід. Мені здається, я краще думаю. Так, він додав мені розуму. — Ллойд підняв камінь із червоною плямою з грудей, кинув на нього короткий погляд, відпустив. Витер руку об штани, наче торкнувся чогось брудного. — Розумію, що я і зараз не Ейнштейн. Усе маю записувати, що робити, бо забуду. А коли він стоїть за мною, я можу віддавати накази, і здебільшого все вдається. Перед тим я тільки виконував накази і попадав. Я змінився… і змінив мене він. Так, здається, що все тривало довше, ніж насправді… Коли ми прибули до Веґаса, тут було лише шістнадцять людей. Серед них — Ронні, Дженні і бідолаха Гек Дроґан. Вони чекали його. Коли ми прийшли в місто, Дженні Енґстрьом стала на свої гарненькі коліна і цілувала його чоботи. Певне, вона тобі в ліжку про це ніколи не казала, — він хитро всміхнувся до Вітні. — Тепер вона хоче тікати. Ну, я її не винувачу, і тебе теж. Але не вийде, що це зіпсує хорошу справу, нє?

— А ти лишишся?

— До кінця, Вітні. Де він — там і я. Я йому зобов’язаний.

Він не додав, що достатньо вірить у темного чоловіка, щоб не сумніватися: Вітні і всі решта скоріше закінчать на хрестах, ніж якось інакше. І було тут ще дещо. Він тут друга особа після Флеґґа. А ким він буде в Бразилії? Ну, Вітні з Ронні обидва розумніші за нього. Вони з Козирним Тузом тоді опиняться в шістках, а Ллойдові це було не до вподоби. Колись він би й не заперечував, але ж усе змінилось. А коли вже в голові щось міняється, то, як він бачив, воно здебільшого міняється назовсім.

— Ну, у нас усіх це могло би вдатися, — незграбно промовив Вітні.

— Напевне, — сказав Ллойд і подумав: «Але я б не хотів опинитися на вашому місці, якщо до Флеґґа це дійде. І не хотів би опинитися на вашому місці, коли він знайде вас у Бразилії. Тоді вам і хрест не буде такий страшний, як…»

Ллойд підняв свою склянку.

— Пропоную тост, Вітні.

Вітні підняв свою склянку.

— Хай ніхто не постраждає, — сказав Ллойд. — Ось який мій тост: хай ніхто не постраждає.

— Ну, друже, я за таке вип’ю! — гаряче погодився Вітні, і так вони і вчинили.

Вітні невдовзі пішов. Ллойд пив далі. Вирубився він приблизно о пів на десяту і отупіло заснув на круглому ліжку. Снів не бачив жодних — і це було практично варте того похмілля, яке накрило його назавтра.

——