Розділ «Протистояння Книга III»

Він не спускав рук із «вінчестера».

Дейв смикнув його за руку.

— І не здумай оце виносити!

— Але…

— Замовкни! І всміхайся, щоб ти здох!

Боббі Террі почав усміхатися. Вийшло схоже на усмішку клоуна з механічного іграшкового будиночка.

— От невдалий! — гаркнув на нього Дейв. — Я зроблю. А ти в машині сиди!

Вони порівнялися зі «скаутом», який стояв двома колесами на асфальті й двома — на землі. Посміхаючись, Дейв виліз із машини. Руки він заклав у кишені жовтого макінтоша. У лівій у нього лежав поліцейський револьвер 38-го калібру.

Суддя обережно виліз зі свого «скаута». На ньому теж був жовтий дощовик. Ішов він обережно, несучи себе, як кришталеву вазу. Артрит накинувся на нього, мов зграя тигрів. У лівій руці в нього був «ґаранд».

— Слухайте, ви ж не будете в мене з цього стріляти, правда? — з дружньою усмішкою промовив чоловік із «вілліса».

— Мабуть, ні, — сказав Суддя. Вони перемовлялися крізь лопотіння дощу. — Ви, мабуть, із Копперфілда?

— Так. Я — Дейв Робертс, — він простягнув праву руку.

— Моє прізвище Фарріс, — сказав Суддя і простягнув йому руку. Він глянув на вікно з пасажирського боку «вілліса» і побачив Боббі Террі, який висунувся звідти, тримаючи обома руками свій револьвер 45-го калібру. З дула текла дощова вода. На його мертвотно-блідому лиці й далі трималася маніякальна механічна посмішка.

— Ах ти чорт, — пробурмотів Суддя і вирвав руку з мокрої лапи Робертса, а той саме вистрілив крізь кишеню свого макінтоша. Куля пробила Судді живіт якраз під шлунком, тиснучи, обертаючись, рвучи — і вийшла праворуч від хребта, залишивши на спині діру завбільшки з чайне блюдце. «Ґаранд» випав з його рук на дорогу — і Суддя повалився назад, у відчинені водійські двері «скаута».

Ніхто з них не помітив ворону, яка в той момент сіла на телефонні дроти з другого боку дороги.

Дейв Робертс зробив крок уперед, щоб завершити справу. Коли він це зробив, Боббі Террі вистрілив з пасажирського вікна «вілліса». Його куля поцілила Робертсові в горло й відірвала більшу його частину. Кров так і вдарила звідти, потекла Робертсовим макнітошем, змішуючись із дощем. Він розвернувся в бік Боббі Террі, роззявивши рота, ворушачи щелепою в беззвучному подиві вмираючої людини, його очі ледь не вивалилися з орбіт. Він, човгаючи, ступив два кроки вперед — і тут з його обличчя зник подив. І все зникло з нього. Дейв упав мертвий. Дощ лопотів у спину його макінтоша.

— Ох ти ж йоб, що ж це тільки робиться! — у повному відчаї вигукнув Боббі Террі.

Суддя подумав: «Кінець моєму артриту. Якби я вижив, то вразив би світову медицину. Ліки від артриту — це куля в живіт… Боже мій, Боже, вони ж за мною спеціально гналися. Це їм Флеґґ сказав? Та напевне. Господи Ісусе, поможи тим, кого ще Комітет зашле сюди…»

«Ґаранд» лежав на дорозі. Він нахилився до нього, відчуваючи, як кишки готові вивалитися з тіла. Дивне відчуття. Не надто приємне. Ну й нехай. Він узяв рушницю. Що, знята з запобіжника? Так. Він почав її зводити. Важила вона немов тисячу фунтів.

Боббі Террі врешті відірвав приголомшений погляд від Дейва — і саме побачив, що Суддя готовий у нього стріляти. Суддя сидів на дорозі. Його плащ був весь червоний від грудей до низу. Підставив коліно під дуло.