Розділ «Протистояння Книга III»

Коли він доїв, то витяг із машини свою гвинтівку «ґаранд» і пішов до пікнікової зони понад потоком — за привітнішої погоди тут було б приємно попоїсти. Тут ріс маленький гайок, а в ньому видніло кілька столів. А на одному дереві, майже торкаючись черевиками землі, висів чоловік із гротескно закинутою назад головою — плоть із його кісток майже повністю склювали птахи. Той рипучий звук видавала мотузка, що ковзала туди-сюди гіллякою, до якої була прив’язана. Зашморг уже майже перетерся.

Отак він і дізнався, що прибув на захід.

Надвечір того дня, близько четвертої, перші, невпевнені краплі дощу вдарилися в лобове скло «скаута». І відтоді дощ не припинявся.

За два дні він доїхав до Б’ютт-Сіті, і пальці й коліна в нього так розболілися, що він зупинився там на цілий день, заліг у кімнаті тамтешнього мотелю.

Лежачи на ліжку у велетенській тиші, обмотавши руки й коліна рушниками, читаючи «Закон і класи суспільства» Лепхема, Суддя Фарріс мав дуже чудернацький вигляд — щось середнє між Старим моряком із поеми Кольріджа і солдатом часів Війни за незалежність, який пережив зиму в таборі «Веллі-Фордж»[140].

Як слід затарившись бренді та аспірином, він рушив далі, терпляче вишукуючи другорядні шляхи, вмикаючи повний привід на своєму «скауті» й торуючи грязький шлях навколо розбитих машин частіше, ніж удаючись до буксиру, коли мав змогу, щоб не змушувати себе зайвий раз згинатися й нахилятися. Не завжди це було можливо. 5 вересня, два дні тому, наближаючись до гір Семен-Рівер, він був змушений причепитися до великої машини «Континентальної телефонної корпорації» і тягти її назад півтори милі, доки дорога пішла вниз і він зміг скинути цю неоковирну байду в річку без назви.

Пізно ввечері 4 вересня, за день до телефонної машини і за три до того, як Боббі помітив, як він промчав через Копперфілд, він зупинився в Нью-Мідоус, де сталася страшнувата річ. Він під’їхав до мотелю «Ренчгенд», узяв на рецепції ключ від одного з номерів, виявив бонус — обігрівач на акумуляторах — і поставив його в ногах ліжка. Уперше за цей тиждень темрява застала його дійсно в теплі й затишку. Обігрівач сильно, приємно грів. Суддя роздягнувся до білизни, підклав під спину подушку і став читати про справу, коли неосвічену чорну жінку з Брікстона, штат Міссісіпі, засудили до десятьох років ув’язнення за банальну крадіжку в крамниці. Помічник окружного прокурора, який вів суд, і троє з присяжних були чорні, і Лепхем, як видавалося, відзначав, що…

Стук-стук-стук у вікно.

Старе серце Судді щодуху закалатало в грудях. Лепхем випав з рук. Він схопився за «ґаранд», сперся на крісло і розвернувся до вікна, готовий до будь-чого. Легенда пролетіла в його голові, розсипаючись, немов скирта соломи на вітрі. Ось воно: вони хочуть знати, хто він, звідки…

То була ворона.

Суддя поступово розслабився і спромігся на маленьку, тремтливу усмішку.

Просто ворона.

Вона сиділа по той бік вікна, її блискуче пір’я кумедно злиплося, маленькі очка дивилися крізь мокре скло на цього старого юриста і найстарішого у світі шпигуна-аматора, який валяється в мотельному ліжку на заході штату Айдахо в самих трусах із написом «Лос-Анджелес Лейкерс»[141] золотими й фіолетовими літерами і з великою юридичною книжкою на пузі. Ворона, здається, майже посміхалася, бачачи таку картину. Суддя зовсім розслабився й усміхнувся вороні. Ага, пошився я в дурні. Але після того, як він два тижні гнав через порожній край, Суддя відчував за собою право на деяку лякливість і підозріливість.

Стук-стук-стук.

Ворона стукає дзьобом у скло. «Раптом знову стукіт чую…»[142]

Усмішка почала сходити з обличчя Судді. Якось йому не подобалося те, як ворона дивиться на нього. Птах і далі майже посміхався, але Суддя готовий був закластися, що посмішка ця зневажлива, недобра.

Стук-стук-стук.

Як той ворон, який знявсь і сів на бюст Паллади. Коли я дізнаюсь те, що треба, коли повернуся до Вільної зони, яка так далеко? Дарма! Чи дізнаюсь я, де слабке місце в броні темного чоловіка? Дарма!

Чи вернусь додому безпечно?

Дарма!