Розділ «Протистояння Книга III»

Стук-стук-стук.

Ворона поглядає на нього, наче зло посміхається.

І тут він, як уві сні, до холоду в яйцях відчув, зрозумів: це — темний чоловік, його душа, його ка[143], що якимось чином перейшла в цю мокру, насмішкувату ворону, яка дивиться на нього, вдивляється в нього.

Суддя, мов заворожений, дивився на птаха.

Очі у ворони немов збільшилися. Вони були обведені червоним, густим темно-рубіновим кольором. Дощ лив і стікав по склу, лив і стікав. Ворона нахилилася й дуже цілеспрямовано постукала в скло.

Суддя подумав: «Воно вважає, що гіпнотизує мене. Може, так і є… Але, мабуть, я для таких штук застарий. Та й, припустімо… дурниця, звісно, але нехай — припустімо, що це він. І припустімо, я одним махом можу звести рушницю… Я чотири роки не стріляв, але ж у 76-му, а потім у 79-му був чемпіоном клубу, і у 86-му теж дуже непогано виступив. Не блискуче, того року мені відзнаку не дали, то я й припинив, тоді в мене гордість була в кращому стані, аніж зір, але все одно ж я з двадцяти двох учасників посів п’яте місце. А вікно ж значно ближче, ніж мішень на змаганні. Якщо це він — то я міг би вбити його? Спіймати його ка — якщо є така штука — в тіло вмираючої ворони? Чи так уже й не здатний такий старигань скінчити все, буденно пристреливши чорного птаха на заході штату Айдахо?»

Ворона глузувала з нього. Тепер Суддя був цілком цього певен.

Зненацька Суддя сів, закинув гвинтівку на плече швидким, точним рухом — навіть краще, ніж собі уявляв. Ворону, здається, охопив жах. Її промоклі крила захлопали, з них полетіли краплі. Очі, здається, розширилися від страху. Суддя відчув, як вона здавлено кавкнула, — і на мить його охопила переможна впевненість: так, то темний чоловік, він недооцінив Суддю — і зараз накладе за це своїм жалюгідним життям…

— ОСЬ ТОБІ! — ревнув Суддя й натиснув на спуск.

Але гачок не натискався, бо він не зняв рушницю із запобіжника. Мить — і підвіконня спорожніло, тільки дощ і далі лив.

Суддя опустив свій «ґаранд» на коліна, почуваючись повним дурнем. Він казав собі, що то була проста ворона, дрібна подія, яка урізноманітнила вечір. А якби він таки стрельнув і вибив вікно, то морочився б із переселенням. Воно й на краще.

Але тієї ночі він спав погано і кілька разів раптово прокидався й дивився у вікно, переконаний, що чув моторошний, примарний стукіт. А коли ця ворона тут знову сяде, то так легко він уже не відбудеться. Суддя зняв зброю із запобіжника.

Але ворона так і не повернулася.

Наступного ранку він знову рушив на захід, артрит у нього не посилився, але, звичайно, й не послабився, і після одинадцятої він зупинися пообідати в маленькому кафе. І коли він доїв свій сендвіч і допив каву з термоса, то побачив, як прилетіла велика чорна ворона й сіла на телефонний дріт у півкварталі від нього. Суддя, мов заворожений, дивився на неї, і червона кришка від термоса застигла в його руці, не донесена до рота. То була не та ворона, звичайно. Зараз тут, напевне, мільйони ворон — і всі вгодовані й нахабні. Тепер тут вороняче царство. А проте він усе одно відчував, що ворона ця — та сама, і його сповнило відчуття приреченості, повільне, холодне усвідомлення, що все скінчено.

Їсти йому перехотілося.

Він рушив далі. За кілька днів у чверть на першу дня, уже в Ореґоні, їдучи на захід від траси 86, він промчав крізь містечко Копперфілд, навіть не глянувши на дешеву крамничку, з якої його провів поглядом Боббі Террі, роззявивши рота від здивування. «Ґаранд» лежав поряд на сидінні, запобіжник було знято, поряд — коробка з набоями. Суддя вирішив стріляти в будь-яку ворону, яка трапиться на очі.

Просто на загальних засадах.

——

— Та швидше! Ти що, блять, швидше не можеш?!

— Та від’їбись ти, Боббі Террі. Те, що ти сам усе проспав, — не причина мене ганяти.