Розділ «Протистояння Книга III»

Дейв Робертс був за кермом «вілліс інтернешнл», який стояв припаркований носом до дороги коло крамниці. На той час, коли Боббі Террі підняв Дейва і змусив його вдягтися, старигань на «скауті» вже випередив їх на десять хвилин. Дощ поливав як із відра, і видимість була погана. Боббі Террі тримав на колінах «вінчестер». За поясом у нього був «кольт» сорок п’ятого калібру.

Дейв, на якому були ковбойські чоботи, джинси й жовтий макінтош на голе пузо, косо глянув на нього.

— Будеш так на гачок тиснути — дірку в дверях зробиш, Боббі Террі.

— Та тільки дожени його, — сказав Боббі Террі. І пробурмотів до себе: — Живіт. У живіт йому стріляти. Щоб голову не попсувати. Точно.

— Припини балакати сам із собою. Хто сам із собою говорить — той сам собі й дрочить. Ось що я думаю.

— Де ж він? — спитав Боббі Террі.

— Та зловимо його. Якщо він тобі не наснився. А якщо примарився — я б тобі не позаздрив…

— Ні. То був той самий «скаут». А що, як він заверне кудись?

— Куди заверне? — спитав Дейв. — Тут до міжштатного шосе самі ґрунтові дороги. Він на жодну не заверне, бо зав’язне по самі вікна зі своїм повним приводом. Не колотись, Боббі Террі.

Боббі Террі жалюгідним голосом промовив:

— Та не можу я… Я все собі думаю, як воно, коли тебе в пустелі на телефонному стовпі вішають…

— Та замовкни ти!.. І отуди глянь — ба? Ми вже в нього на хвості, їй-богу!

Перед ними була ДТП місячної давнини: лобове зіткнення «шевроле» і великого важкого «б’юїка». Вони лежали під дощем, загородивши всю дорогу, немов іржаві кістки мастодонтів. Праворуч від них на узбіччі пролягли глибокі колії.

— Це він, — сказав Дейв. — Цим слідам хвилин п’ять, не більше.

Він крутнув кермо, обминаючи машини, і вони застрибали узбіччям. Дейв виїхав назад на дорогу, де до нього був Суддя, і обидва побачили грязьку «ялинку» — слід протекторів «скаута» на асфальті.

А на верхівці наступного пагорба помітили й «скаут», який милях у двох від них пірнав у долину.

— Йо-хо-хо! — вигукнув Дейв Робертс. — Ідемо ва-банк!

Він втиснув педаль акселератора в підлогу, і «вілліс» набрав шістдесят миль[144] на годину. Лобове скло стало сріблястим від непроглядної зливи, з якою не могли впоратися склоочисники. На пагорбі попереду вони знову побачили «скаут» — уже ближче. Дейв смикнув вимикач фар і став прикручувати ногою світло. За мить фари «скаута» блимнули у відповідь.

— Добре, — сказав Дейв. — Поводимося дружньо. Хай з машини вийде. А ти дивись не просри, Боббі Террі. Якщо все впораємо як слід, буде нам по «люксу» в «Ґранд-готелі» у Веґасі. Проїбеш — і нам сраку просмалять. Так що не проїби. Зроби, щоб він вийшов.

— Боже ж ти мій, чого ми не їдемо через Робінетт! — занив Боббі Террі.