Розділ без назви (1)

Стю похитав головою.

— Вона стара, втомлена, Ґлене, але сприймає проблему темного чоловіка як релігійний хрестовий похід. І вона не єдина така. Ти ж розумієш.

— Ти хочеш сказати, що вона може вирішити перехопити кермо?

— Може, це було б і непогано, — відзначив Стю. — Адже снилася нам вона, а не якийсь комітет.

Ґлен похитав головою.

— Ні, я не можу погодитися, що ми всі — пішаки в якійсь постапокаліптичній грі між Добром і Злом, незалежно від жодних снів. Чорт забирай, це ж нераціонально!

Стю знизав плечима.

— Ну, давай зараз у нетрі не заходити. Я так розумію, твоя ідея дати їй право вето — хороша. Власне, я вважаю, що цього й малувато. Нам треба дати їй можливість і пропонувати, і вирішувати.

— Але, з іншого боку, і не абсолютну владу, — швидко відказав Ґлен.

— Ні, її пропозиції має ратифікувати Представницький комітет, — мовив Стю й хитро додав: — Але може виявитися, що це ми формально засвідчуємо її рішення, а не навпаки.

Запала довга мовчанка. Ґлен підпер лоба долонею. Урешті сказав:

— Так, ти маєш рацію. Вона не може бути просто весільним генералом… як мінімум нам треба визнати імовірність того, що вона теж матиме власну думку. Ну, і тут я ховаю свою кришталеву кулю, східний Техасе. Бо вона, як кажуть ті, хто працює в царині соціології, інакше спрямована.

— Інакше — це куди?

— На Єгову? Тора? Аллаха? Пі-Ві Германа?[66] Яка різниця. Звідси висновок: те, що вона скаже, не обов’язково виходитиме з потреб суспільства чи його звичаїв. Вона слухатиметься якогось іншого голосу. Як Жанна д’Арк. Тож ти мені зараз дав побачити, що ми тут власними руками намагаємося запустити теократію.

— Тео-що?

— Тобто владу з Богом, — відказав Ґлен. Його це не надто тішило. — От у дитинстві ти, Стю, мріяв коли-небудь стати одним із семи верховних жерців при стовосьмирічній чорношкірій жінці з Небраски?

Стю вирячився на нього. Потім сказав:

— Вино ще є?

— Усе скінчилось.

— От фігня.