Розділ без назви (1)

— Світанок того вартий, — відгукнувся Стю.

— Ще й як. Чудовий. Ти раніше бував у Скелястих?

— Ні, — відказав Стю. — Але радий, що потрапив.

Він хильнув вина з глека, а тоді продовжив.

— Добре вже в голові гуде… — він мовчки окинув оком краєвид і за кілька секунд кривувато посміхнувся до Ґлена. — Що ж зараз має статися?

— Статися? — Ґлен звів догори брови.

— Атож. Тому я тебе сюди й привів. Сказав Френні: «Я його напою як слід, а тоді покопаюсь у нього в голові». Вона сказала: «Давай».

Ґлен усміхнувся.

— На дні винної пляшки чайного листя не побачиш.

— Не побачиш, але вона пояснила мені, що означає те, чим ти займався раніше, — соціологія. Це дослідження взаємодії груп. То зроби якесь розумне припущення.

— Позолоти ручку, чирвовий!

— Золото — без проблем, лисику. Завтра поведу тебе до Першого національного банку і мільйон доларів дам. Домовилися?

— Серйозно, Стю, — що ти хочеш знати?

— Та те саме, що, мабуть, і глухонімий Андрос. Що буде далі. Краще не знаю, як сказати.

— Буде якесь суспільство, — поволі промовив Ґлен. — Яке саме? Зараз важко сказати. Тут зараз майже чотириста людей. Гадаю, судячи зі швидкості, з якою вони з’являються зараз — дедалі більше з кожним днем, — до вересня нас буде вже тисячі півтори. До першого жовтня — чотири з половиною тисячі, а до того, як у листопаді випаде перший сніг і перекриє дороги — тисяч із вісім. Запиши: це прогноз номер один.

Стю й справді витяг блокнот із задньої кишені джинсів і записав, трохи насмішивши Ґлена.

— Мені в це важко повірити, — сказав Стю. — Ми вже практично всю країну пройшли, а нам і сотні людей ще не трапилося.

— Але ж вони з’являються, чи не так?

— Так, мало-помаленьку.

— Як ти сказав?