Розділ без назви (1)

Ґлен заплющив очі. Перші промені дня торкнулися його поораних зморшками щік і лоба.

— Гаразд, — сказав він. — Ось таке, Стю. Перше: відтворити Америку. Маленьку Америку. Усіма правдами й неправдами. Спочатку потрібна організація й уряд. Якщо почати зараз, то зможемо сформувати таке правління, яке хочемо. Якщо почекаємо, доки населення збільшиться втричі, то з цим будуть серйозні проблеми. Скажімо, за тиждень від сьогодні скликаємо збори — це буде вісімнадцяте серпня. Явка обов’язкова. Перед зборами треба принагідно створити для організації тимчасовий комітет. Скажімо, Комітет сімох. Ти, я, Андрос, Френ, Гарольд Лодер, і, може, ще якихось двоє людей. Комітет повинен скласти порядок денний на збори вісімнадцятого серпня. І я тобі просто зараз деякі його пункти можу назвати.

— Давай.

— По-перше, зачитати й ратифікувати Декларацію незалежності. По-друге, зачитати й ратифікувати Конституцію. По-третє, так само — Білль про права. Усе ратифікується усним голосуванням.

— Господи, Ґлене, ну ми ж усі американці…

— Ні, отут ти помиляєшся, — відказав Ґлен, розплющуючи очі. Вони здавалися запалими й налитими кров’ю. — Ми — жменька недобитків без жодного уряду. Ми — випадкова мішанина з усіх вікових, релігійних, класових, расових груп. Уряд — це ідея, Стю. Тільки так і ніяк інакше, якщо відкинути бюрократію та іншу хрінь. Я поясню докладніше: уряд — він у голові, це доріжка пам’яті, прокладена в мізках. Що нам зараз потрібне — це культурне відставання[64]. Більшість цих людей досі вірять у представницький уряд — республіку, — це сприймають за демократію. Але культурне відставання ніколи не триває довго. Мине трохи часу, і почнеться нутряна реакція: президент мертвий, Пентагон порожній — хоч в оренду здавай, а в Білому домі й Сенаті дебати ведуться хіба що між мурахами і тарганами. Наші тут скоро отямляться й усвідомлять: старе життя закінчилося, тож суспільство можна змінити як їм заманеться. Ми хочемо — нам необхідно — перехопити ініціативу, доки вони не отямилися й не впороли якусь дурницю.

Він кивнув пальцем на Стю.

— Якщо на зборах вісімнадцятого хто-небудь устане й запропонує абсолютну владу матінки Ебіґейл, а щоб ми з тобою й оцим Андросом стали її радниками — то ці люди проголосують за це одностайно в щасливому невіданні, що проголосували за першу в Америці диктатуру від часів Г’юї Лонга[65].

— Ох, просто не віриться. Тут же випускники коледжів, юристи, політичні активісти…

— Певне, колись вони були такими. А тепер вони — жменька втомлених, наляканих людей, які не знають, що з ними буде. Може, хтось і пищатиме, але вони заткнуться, коли їм сказати, що матінка Ебіґейл та її радники повернуть у місто електрику за шістдесят днів. Ні, Стю, дуже важливо, щоб ми передусім ратифікували дух старого суспільства. Оце я мав на увазі під відновленням Америки. Це має бути саме так, поки ми перебуваємо під прямою загрозою людини, яку називаємо Супротивником.

— Давай, що далі?

— Добре. Наступний пункт порядку денного — щоб уряд діяв, як у невеликому населеному пункті Нової Англії. Ідеальна демократія. Поки нас порівняно мало, це працюватиме. Тільки замість ради міських виборних у нас буде семеро… представників, гадаю. Представників Вільної зони. Як звучить?

— Гарно.

— От і мені подобається. І ми подбаємо, щоб обрали тих самих людей, які будуть у комітеті. Зробимо так, щоб треба було поспішати, доки ніхто не почав на всю губу агітувати за своїх друзів. Доберемо тих, хто нас висуне і підтримає. Голосування піде, як діти в школу.

— Чисто виходить, — захопився Стю.

— Атож, — похмуро мовив Ґлен. — Якщо хочеш зробити коротке замикання в демократичному процесі, то соціолог до твоїх послуг.

— Ну а далі?

— Дуже популярна штука. У цьому пункті буде сказано: «Резолюція: дати матінці Ебіґейл абсолютне право вето на будь-яку дію, пропоновану Комітетом».

— Господи! А вона погодиться?

— Гадаю, що так. Але я не вважаю, що вона особливо бажатиме скористатися цим правом вето — принаймні я таких обставин передбачити не можу. Ми просто не зможемо очікувати, що наш уряд працюватиме, якщо не зробимо її номінальною очільницею. Вона — те, що є між нами спільного. Ми всі пережили пов’язаний з нею паранормальний досвід. І вона… у неї якась особлива аура. Люди всі її описують тими самими загальними прикметниками: добра, приязна, стара, мудра, розумна, приємна. Ці люди також усі бачили той самий сон, який їх лякав до дрижаків, а вона допомагає їм почуватися захищеними. Вони люблять джерело свого доброго сну, довіряють йому — і що більше довіряють, то сильніше лякає їх отой лихий сон. І ми зможемо дати всім зрозуміти, що вона — наша очільниця суто номінально. Мені здається, саме так їй би й подобалося. Вона стара, втомлена…