Розділ без назви (1)

— Чому ви вважаєте, що більшість буде з нами?

— З причини зовсім не наукової, — відповів Ґлен, куйовдячи волосся над лисиною на маківці однією рукою. — Мені подобається вірити, що більшість людей — хороші. І я переконаний, що той, хто командує парадом на заході, — дуже поганий. Але в мене є відчуття… — він змовк.

— Ну ж бо, кажи.

— Скажу, бо я п’яний. Але хай це залишиться між нами, Стюарте.

— Добре.

— Даєш слово?

— Даю слово, — сказав Стю.

— Мені думається, що більшість технарів із ним, — урешті сказав Ґлен. — Не питай чому: це просто чуйка. Ну, може, технарі здебільшого люблять працювати в атмосфері жорсткої дисципліни й лінійних цілей. Вони люблять, щоб потяги прибували за розкладом. У нас у Боулдері зараз масове сум’яття, кожен метушиться й робить щось своє… а нам треба зробити таку річ, про яку мої студенти сказали б «скласти все наше лайно докупи». А отой інший… от хоч закластися можу, він улаштує, щоб усі потяги були за розкладом і всі шашечки рядком. А технарі — такі самі люди, як і ми всі: вони йдуть туди, де найбільш потрібні. У мене підозра, що наш Супротивник хоче якомога більше людей. Хрін з ними, з фермерами — він радше знайшов би кілька хлопців, які могли б почистити стартові шахти ракет в Айдахо й ввести їх у робочий стан. Так само танки й гелікоптери і, мабуть, один-два бомбардувальники B-52 — так, для сміху. Сумніваюся, чи зайшов він аж так далеко — але практично впевнений. Дізнаємося. Просто зараз він, напевне, ще зосереджується на тому, щоб увімкнути електрику, відновити комунікації… може, навіть зайнявся чисткою у своїх рядах, усуваючи м’якотілих. Рим не за день будувався, і йому це відомо. Він має час. Але коли я дивлюся, як сідає сонце, — без балди, Стюарте, — мені страшно. Мені для страху вже й снів не треба. Мені досить подумати про отих, які по той бік Скелястих, — як вони працюють, мов бджоли.

— А що ж нам робити?

— Тобі оголосити список? — усміхнувся у відповідь Ґлен.

Стюарт показав на свій потертий блокнот. На його рожевій обкладинці були зображені два танцюристи й написано: «ЗАПАЛИ!»

— Ага, — сказав Стю.

— Жартуєш?

— Та ні, не жартую. Ось ти кажеш, Ґлене: ми маємо якось зібрати своє лайно докупи. У мене теж таке відчуття. Із кожним днем часу меншає. Не можемо ж ми тут просто сидіти, дрочити й радіо слухати. А то так коли-небудь зранку встанемо й побачимо, як отой ватажок вальсом зайде в Боулдер на чолі бронетанкової дивізії із підтримкою з повітря.

— Не чекай його завтра, — сказав Ґлен.

— Хай не завтра — а в травні?

— Імовірно, — тихо промовив Ґлен. — Так, цілком імовірно.

— А з нами що буде, на вашу думку?

Ґлен відповів не словами: він зробив недзвозначний жест правою рукою — ніби натиснув на гачок, — а тоді швидко вихилив рештки вина.

— Еге, — сказав Стю. — То збираймо докупи. Кажи.