Розділ без назви (1)

— Сідай, дівчинко, — сказала матінка Ебіґейл. — Тобі боляче.

Ларрі поставив крісло — і Френ сіла, полегшено, з тихим присвистом зітхнувши, хоча й розуміла, що спина з часом заболить і від сидіння.

Матінка Ебіґейл і далі дивилася на неї ясними очима.

— Ти носиш дитину, — прошепотіла вона.

— Так… а як…

— Тихо…

Кімнату наповнила тиша, глибока тиша. Зачаровано, загіпнотизовано Френ дивилася на стару жінку при смерті; жінку, яка спочатку прийшла в їхні сни, а потім — у їхнє життя.

— Поглянь у вікно, дівчинко.

Френ розвернула голову до вікна, біля якого два дні тому стояв Ларрі й дивився на людей, що зібралися внизу. Вона побачила не гнітючу темряву, а тихе світло. То були не відблиски з кімнати — то було ранкове світло. Вона дивилася на слабеньке, дещо викривлене відображення яскравої дитячої кімнати з гофрованими картатими шторами. Там було ліжечко — але порожнє. Був і манеж — порожній. Вітер гойдав мобіль із яскравими пластиковими метеликами. Страх зімкнув холодні долоні на її серці. Інші побачили її лице, але нічого не зрозуміли, їм у вікні було видно лише шматок газону під ліхтарем.

— А де дитина? — хрипко спитала Френ.

— Дівчинко, Стюарт — не батько дитини. Але життя дитини в руках Стюарта і в руках Бога. У маляти буде чотири батька. Якщо Бог дасть йому зробити перший подих…

— Якщо дасть…

— Цього Бог мені не показав, — прошепотіла вона.

Порожня дитяча кімната зникла. Френ побачила тільки темряву. І тепер страх стиснув свої долоні в кулаки і затис між ними її серце.

Матінка Ебіґейл прошепотіла:

— Паросток покликав свою наречену, і він хоче зачати з нею дитину. Чи дасть він твоїй дитині жити?

— Припиніть! — простогнала Френні й закрила обличчя руками.

Тиша, глибока тиша запала в кімнаті. Обличчя Ґлена Бейтмана нагадувало старий пригаслий ліхтарик. Права рука Люсі поволі ходила туди-сюди коміром халата. Ральф тримав у руках свій капелюх і, не помічаючи того, крутив на ньому пір’їну. Стю дивився на Френні, але не міг підійти до неї. Ще не час. Йому раптом згадалася стара на зборах, яка швидко затулила руками очі, вуха і рот, коли почула про темного чоловіка.

— Мати, батько, дружина, чоловік, — прошепотіла матінка Ебіґейл. — А проти них Князь Піднебесних Просторів, лорд темних ранків. Я згрішила гординею. І ви всі теж, ви теж грішні гординею. Чи ж не чули ви, що сказано: «Не покладайтеся на вельмож»[132]?

Усі дивилися на неї.