Розділ без назви (1)

І привів… куди ж?

Вона подивилася на біле і побачила величезний білий екран автокінотеатру на тлі білого дощового літнього неба. Озирнулася, побачила закусочну. Вона була пофарбована в яскравий, м’ясний рожевий колір. На ній через весь фасад було написано:

«ЛАСКАВО ПРОСИМО В “ГОЛІДЕЙ ТВІН”! РОЗВАЖТЕСЬ ПРОСТО НЕБА СЬОГОДНІ!»

Темрява накрила її на перехресті Бейзлайн-стрит і Бродвею. Тепер вона була аж на Двадцять Восьмій вулиці, майже за межею міста… на дорозі до Лонгмонта, так?

Вона ще відчувала його післясмак, якийсь слід у далеких закутках душі, немов холодний слиз на підлозі.

Її оточували стовпи, сталеві стовпи, наче вартові, стояли навколо: кожен заввишки п’ять футів[122], на кожному пара колонок від автокінотеатру.

Унизу лежав гравій, але крізь нього вже проросли трава й кульбабки. Вона подумала, що «Голідей Твін» від середини червня мав не надто багато клієнтів. Можна сказати, то був мертвий сезон для індустрії розваг.

— Чому я тут? — прошепотіла вона.

Вона просто розмовляла з собою, не чекаючи відповіді. Тож коли вона її почула, з її горла вирвався крик жаху.

Раптом з усіх стовпів одночасно попадали колонки на зарослий гравій. Попадали з гучним, підсиленим «ГУП!» — так на гравій падає мертве тіло.

— НАДІН! — гаркнули колонки, і то був його голос, і як страшно вона закричала, почувши це! Схопилася за голову, затулила долонями вуха, але годі було сховатися від велетенського голосу, сповненого страхітливої радості й жахливо-веселої жаги.

— НАДІН, НАДІН, О ЯК Я ЛЮБЛЮ КОХАТИ НАДІН, МОЮ ЛАПОЧКУ, МОЮ КРАСУНЮ…

— Припини! — крикнула вона у відповідь, напруживши зв’язки на повну силу, але її голос усе одно малів поряд із тим велетенським ревом. І на мить голос дійсно змовк. Запала тиша. Колонки дивилися на неї із землі складчастими очима гігантських комах.

Надін поволі прибрала долоні з вух.

«Ти просто збожеволіла, — заспокоювала вона себе. — Ото і все. Напружене чекання… забави з Гарольдом… урешті, встановлена вибухівка… усе це тебе врешті штовхнуло за межу, люба моя, ти з’їхала з глузду. Може, так воно й краще».

Але вона не була божевільна і розуміла це.

То було гірше за божевілля.

Немовби на підтвердження цього, з колонок залунав рішучий, а водночас майже пихатий голос — так директор через шкільний гучномовець дорікає школярам за якусь штуку.

— НАДІН! ВОНИ ЗНАЮТЬ.

— Вони знають, — по-папужому повторила вона. Вона не була певна, про кого йдеться і що вони знають, але була певна у невідворотності цього.