Розділ без назви (1)

Знизу раптом залунав знайомий рубаний ритм, рука швидко пробігла ладами до не зовсім стандартної блюзової послідовності — Ларрі так і завмер із чашкою в руці. А потім залунав голос Лео — тихий, довірчий, — додався до повільного, сильного ритму.

До ранку залишитись не прохаю,

Не зачеплю, не кину слово грубе,

Та лиш скажи, чи любиш.

Сонце, ти хлопця свого любиш?

Він — людина честі.

Сонце, ти хлопця свого любиш?

Ларрі пролив каву.

— Опа! — сказала Френ і встала взяти ганчірку.

— Я приберу, — сказав він. — Не в лад у мене вийшло.

— Ні, сиди, — вона швидко витерла пляму ганчіркою. — А я цю пісню пам’ятаю. Була популярна саме перед грипом. Мабуть, у центрі сингл добув.

— Та, мабуть.

— А як його звали? Співака?

— Та не пам’ятаю, — сказав Ларрі. — Попса — вона приходить і йде.

— Так, але тут щось знайоме, — сказала вона, викручуючи ганчірку над раковиною. — Цікаво, як деякі пісні все на язику крутяться, правда?

— Так, — сказав Ларрі.

Стю з тихим хлопком закрив книжку — і Ларрі аж полегшало, коли він побачив, як Стю заходить на кухню. Очі Ларрі спочатку ковзнули до пістолета на поясі. Стю носив його, відколи був обраний маршалом, і багато жартував щодо того, як би собі ногу не прострелити. Френ ці жарти не видавалися такими вже кумедними.

— Ну що? — спитав Ларрі.

У Стю було дуже стурбоване обличчя. Він поклав записник на стіл і сів. Френ почала наливати йому каву, але він похитав головою і зупинив її руку.

— Ні, дякую, люба, — він подивився на Ларрі відсутнім, розсіяним поглядом. — Усе прочитав, тепер голова болить як чортяка. Не звик по стільки читати. Остання книжка, яку я за одним разом прочитав, була про кролів. «Вотершипський пагорб». Племінникові купив і просто зачитався…