Розділ без назви (1)

Тоді вона вилетіла на дорогу і помчала до Боулдера на найбільшій швидкості, на яку здатна «веспа», тікаючи від безтілесного голосу й очей-колонок… але вони лишилися в її серці і тоді, і назавжди.

——

Вона чекала на Гарольда за рогом зупинки. Коли він її побачив, то його лице завмерло і зблідло.

— Надін… — прошепотів він. Відерце, де був його обід, випало з руки і дзенькнуло об асфальт.

— Гарольде, — сказала вона. — Вони знають. Нам треба…

— Твоє волосся, Надін, Боже мій, твоє волосся… — він на всі очі дивився на неї.

— Послухай!

Здається, він трохи взяв себе в руки.

— Д-добре. Що?

— Вони пішли до тебе додому й знайшли твою книгу. Забрали її.

На обличчі Гарольда відбувалася битва почуттів: гнів, жах, сором… Помалу вони вичерпались — і тут, немов страшний труп із глибокої води, на обличчя Гарольда спливла застигла посмішка.

— Хто? Хто це зробив?

— Не знаю, та й не важливо. Френ Ґолдсміт була одна з них, не сумніваюсь. І Бейтман чи, може, Андервуд. Не знаю. Але вони прийдуть по тебе, Гарольде.

— Звідки ти знаєш?! — він грубо схопив її за плечі, згадавши, що це вона переклала книгу назад у камін. Він трусив її, мов ганчір’яну ляльку, але Надін дивилася на нього без страху. Вона лице в лице бачила значно жахливіші речі, ніж Гарольд Лодер, у цей довгий-довгий день. — Звідки ти, суко, знаєш?!

— Він мені сказав.

Гарольд моментально опустив руки.

— Флеґґ? — пошепки. — Він розповів? Він говорив із тобою? І від того це?

Гарольд посміхався моторошно, немов вершник Смерті.

— Ти про що?

Вони стояли коло крамниці електроприладів. Знову взявши за плечі, Гарольд розвернув її обличчям до скла. Надін довго дивилася на відображення.