Розділ без назви (1)

— Ого, — сказав Ларрі. — А глянь сюди, Френні!

Кажуть, що двома людськими гріхами є гординя й ненависть. Чи так це? Я обираю для себе вважати їх двома великими чеснотами. Відмовитися від гордині й ненависті — значить сказати, що змінюєшся заради блага світу. А прийняти їх, дати їм вихід — річ благородніша: цим ти кажеш, що світ повинен змінитися заради твого блага. У мене попереду велика пригода.

ГАРОЛЬД ЕМЕРІ ЛОДЕР

— Це плід глибоко збуреного розуму, — мовила Френ. Їй стало холодно.

— Такі думки до добра людину не доводять, — погодився Ларрі. Він швидко гортав до початку. — Гаємо час. Подивимося, що тут можна зрозуміти.

Жоден з них точно не знав, чого очікувати. У «Головній книзі» вони читали тільки гасла в рамочках і вряди-годи щось із основного тексту, який, здебільшого через закручений стиль Гарольда (комбінація складносурядного і складнопідрядного речення, як видається, була придумана спеціально для Гарольда Лодера), не говорили їм нічого або майже нічого.

А от початок книги став для них повним шоком.

Щоденник починався від самого верху першої сторінки. Вона була акуратно позначена цифрою 1 у колі. Там був відступ — єдиний на всю книгу, наскільки могла сказати Френні, якщо не рахувати гасел у рамочках. Вони прочитали перше речення, тримаючи книгу посередині, як діти в хорі, — і Френ вигукнула: «Ой!» — здавлено, приглушено — і відсахнулася, затуляючи рота рукою.

— Френ, ми мусимо взяти цю книгу, — сказав Ларрі.

— Так…

— І показати її Стю. Не знаю, чи має рацію Лео щодо того, що вони на боці темного чоловіка, але як мінімум Гарольд небезпечно налаштований, у нього щось із психікою. Тут же видно.

— Так, — знову сказала вона. Френ відчула слабкість, наче от-от зомліє. То ось як закінчилася та історія зі щоденниками. Немовби вони й раніше це розуміла, ще відтоді, як побачила той брудний відбиток… і вона намагалася втриматись і повторювала про себе: «Не зомліти, не зомліти».

— Френ! Френні! Ти як?

Голос Ларрі. Здалеку, здалеку.

Перше речення в «Головній книзі» Гарольда було таке: «Великим задоволенням для мене цього дивовижного постапокаліптичного літа буде вбити містера Стюарта Хуя Собачого Редмана; ну і, можливо, її я вб’ю також».

——

— Ральфе! Ральфе Брентнере, ти вдома? Агов, є хто вдома?

Вона стояла на порозі, зазираючи в будинок. Мотоциклів у дворі не було, тільки збоку стояло два велосипеди. Ральф би її почув, але тут ще є німий. Глухонімий. Можна кричати до посиніння, він не відповість, а все одно цілком може бути тут.

Перекидаючи торбу для закупів з руки в руку, Надін посмикала двері: вони були незамкнені. Зробила крок у дім із дрібної мжички, що сіялася надворі.

Опинилася в маленькому передпокої. Чотири сходинки вгору — кухня, а сходи вниз — там підвал, і Гарольд казав, що там мешкає Андрос.