TextBook — ТИ БУЛА ДУРНА. МОЖЕ, БОГ І ЛЮБИТЬ ДУРІСТЬ, А Я — НІ.
Слова тріскотіли, розкочувались у вечірньому повітрі. Мокрий одяг пристав до тіла, волосся пасмами лежало на зблідлих щоках, вона почала тремтіти.
«Дурна, — подумала вона. — Дурна, дурна. Я знаю, що означає це слово. Я думаю. Я думаю, воно означає смерть».
— ВОНИ ЗНАЮТЬ ПРО ВСЕ… КРІМ КОРОБКИ З-ПІД ВЗУТТЯ. ДИНАМІТУ.
Колонки. Колонки всюди, зирять на неї з білого гравію, з кущів кульбабок під дощем.
— ІДИ В АМФІТЕАТР «СВІТАНОК». ЛИШАЙСЯ ТАМ. ДО ЗАВТРАШНЬОЇ НОЧІ. ДОКИ ВОНИ СТРІНУТЬСЯ. А ПОТІМ ТИ І ГАРОЛЬД МОЖЕТЕ ПРИЙТИ. ПРИЙТИ ДО МЕНЕ.
Тепер Надін відчула просту, сяйливу вдячність. Вони зробили якусь дурницю… але їм дано шанс. Вони мають достатню вагу, щоб гарантувати інтервенцію. І скоро, дуже скоро, вона буде з ним… і тоді збожеволіє, Надін була абсолютно цього певна — і все втратить значення.
— Амфітеатр «Світанок» — це може бути занадто далеко, — сказала вона. Її голосові зв’язки, очевидно, якимсь чином пошкодилися, вона ледве хрипіла. — Може бути занадато далеко для…
«Для чого ж? — замислилася вона. — О! О, точно! Правильно!»
— …для рації. Сигнал…
Відповіді немає.
Колонки лежали на гравії, сотні колонок дивилися на неї.
Вона натисла педаль «веспи», двигун закашляв, завівся. Від луни Надін здригнулась. У цьому місці вона прозвучала, як постріл із рушниці. Вона хотіла втекти з цього жахливого місця, з-під моторошних поглядів цих колонок.
Вибратися.
Об’їжджаючи кіоск, вона втратила рівновагу. На асфальті вона б її втримала, але тут заднє колесо «веспи» вискочило з-під неї на сипкому гравії, і вона важко впала, прикусивши до крові губу та подряпавши щоку. Підвелась і поїхала, широко, перелякано розплющивши очі. Надін тремтіла всім тілом.
Тепер вона була на доріжці, якою машини їхали до каси, схожої на будку на платному шосе, каса вже була перед Надін. Вона вибереться звідси. Поїде, їй минеться. Губи розслабилися, вона була рада і вдячна.
За її спиною сотні колонок знов ожили й заревли, тепер голос уже співав, моторошно, не в лад: «ТЕБЕ ПОБАЧУ… В СТАРИХ МІСЦЯХ ЗНАЙОМИХ… ДЕ СЕРЦЕ МОЄ ВДОМА… ДО СХИЛУ ДНЯ-А-А…»[123]
Надін скрикнула зірваним голосом.
І пролунав гігантський, монструозний сміх — темний, безплідний звук, який немовби наповнив землю.
— СТАРАЙСЯ, НАДІН, — гудів голос. — СТАРАЙСЯ, МОЯ МРІЄ, МОЯ ЛЮБА.
Сторінки
В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Протистояння. Том 2» автора Стівен Кінг на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „Розділ без назви (1)“ на сторінці 219. Приємного читання.