Розділ без назви (1)

— Що?

Гарольд спокійно, без посмішки подивився на неї.

— Заткни їбало.

Вона замовкла, але не пішла гуляти, хоча й хотіла. Звичайно, якщо на це воля Флеґґа (а планшет повідомив, що через Гарольда Флеґґ збирався впливати на Комітет), динаміт старим не виявиться. А коли й старий, то не вибухне, доки не треба… правда? Але все-таки наскільки Флеґґ може керувати тим, що відбувається?

«Годі, — сказала вона собі. — Годі». Але певності вона не мала, і від цього ставало дедалі тривожніше. Вона повернулася до свого дому — Джо там не було, цього разу він пішов назовсім. Сходила до Люсі, потерпіла її непривітність достатньо довго, щоб почути: відколи вона перебралася до Гарольда, Джо (Люсі, звичайно, звала його Лео) «дещо відкотився назад». Люсі, вочевидь, теж звинувачувала в тому її… але коли б із гори Флеґстафф зійшла лавина чи землетрус розколов би навпіл Перл-стрит, то Люсі її теж би в тому винуватила. Так, скоро її та Гарольда будуть підстави де в чому винуватити. Однак вона була гірко розчарована, що не побачила Джо ще раз… і не поцілувала на прощання.

Їм із Гарольдом зовсім недовго лишається бути у Вільній зоні Боулдера.

«Нехай, найкраще зараз повністю його відпустити, якщо ти занурилася в оце похабство. Ти б тільки йому нашкодила… та й собі теж, бо Джо… він бачить, розуміє. Хай він перестане бути Джо, а я перестану бути мамою Надін. Хай повертається і назавжди залишиться Лео…»

Але в цьому й полягав неуникний парадокс. Вона не могла повірити, що всім людям оцієї Зони лишається жити менш ніж рік, і цьому хлопчикові теж. На те його воля, щоб вони не лишалися в живих…

«…то визнай: не тільки Гарольд — його знаряддя. Ти теж. Ти, яка колись висловилася, що після епідемії єдиний непробачний гріх — убивство, позбавлення життя когось бодай одного…»

Раптом вона зловила себе на бажанні, щоб динаміт виявився старим, вибухнув і знищив їх обох. Милосердний кінець. Потім замислилася над тим, що буде далі, коли вони переберуться через гори, і в її животі заворушилося те саме ковзьке тепло.

— Ось! — тихо промовив Гарольд. Він поставив апарат у коробку з-під взуття і відсунув убік.

— Усе зроблено?

— Так. Зроблено.

— Спрацює?

— Хочеш перевірити? — гірко-саркастично сказав він, але їй було байдуже. Його очі обмацували її з повзучою, хлоп’ячою жадібністю — як вона тепер зрозуміла. Він повернувся зі свого далекого закутка — того, звідки писав те, що було в прочитаній нею книзі, і вже так-сяк сховав її назад під камінь. Тепер вона може ним керувати. Тепер його слова — це просто розмови.

— Хочеш спочатку подивитися, як я бавлюся сама з собою? — спитала вона. — Як учора?

— Так, — сказав він. — Добре. Гаразд.

— То ходімо нагору, — вона стрельнула очима. — Спочатку я!

— Ага, — хрипко відказав він. У нього знову виступили краплі поту на лобі, але вже не від страху. — Іди перша.

І Надін пішла нагору, відчуваючи, як він зазирає під спідницю дівчачої сукенки-матроски, в якій вона була. Під сукню вона не вдягла нічого.