Розділ без назви (1)

Ці слова зустріли такою бурею оплесків, що він набрався духу, щоб красиво закінчити, і дещо помпезно зійшов із трибуни.

Далі виступав Чед Норріс, і потім Стю казав Френні, що він дуже правильно підійшов до питання: мертвих ховають, бо так чинити пристойно; ніхто не почуватиметься по-справжньому добре, доки цю справу не зроблено, і життя не зможе йти звичним ходом, а коли закінчити до дощів, то всім буде значно краще. Чед спитав, чи немає кількох добровольців, і міг набрати десятків три, коли б хотів. Завершив він тим, що попросив усіх членів Бригади з лопатами (як він їх прозвав) підвестись і вклонитись.

Гарольд Лодер ледь-ледь підвівся і швидко сів назад, і багато хто пішов зі зборів, відзначаючи, який він розумний, але скромний. Власне, Надін саме щось йому шепотіла на вухо, і він боявся ставати на повен зріст. У нього штани попереду вельми помітно напиналися.

Коли Норріс зійшов із трибуни, на його місце став Ральф Брентнер. Він повідомив, що в Зоні нарешті з’явився лікар. Джордж Річардсон підвівся (під гучні оплески; лікар обома руками показав «мир», і всі закричали «ура»), після чого розповів, що, наскільки йому відомо, днів за два надійде ще одна група приблизно на шістдесят людей.

— Ну ось і новий пункт, — сказав Стю. Він окинув оком зібрання. — Я хотів би, щоб сюди підійшла Сенді Дюш’єн і розповіла, скільки нас, але до того: чи є на сьогодні якісь іще справи?

Почекав. Побачив у залі обличчя Ґлена, Сью Стерн, Ларрі, Ніка і, звичайно, Френні. Усі вони мали дещо напружений вигляд. Якщо зараз хтось спитає про Флеґґа, що з ним збирається робити Комітет, то саме настав час. Але було тихо. Через п’ятнадцять секунд Стю передав слово Сенді, яка красиво завершила збори. Коли люди почали виходити з зали, Стю подумав: «Ну от, знову пронесло».

Кілька людей підійшли привітати його після зборів, серед них і новий лікар.

— Ви дуже гарно вели, маршале, — похвалив його Річардсон, і на якусь мить Стю зібрався озирнутися, щоб побачити, до кого той звертається.

Потім згадав — і несподівано злякався. Правоохоронець? Та самозванець він.

«Рік! — заспокоїв себе він. — Рік — і все». А проте йому все одно було страшно.

——

Стю, Френ, Сью Стерн і Нік поверталися до центру разом, і їхні кроки гучно відлунювали цементним хідником, коли вони йшли університетським містечком до Бродвею. Навколо інші люди суцільним потоком сунули по домівках. Було майже пів на дванадцяту.

— Холодно, — сказала Френ. — Треба було мені куртку вдягти і светр.

Нік кивнув. Йому теж було холодно. Вечорами в Боулдері завжди холоднішало, але сьогодні було вже не більш ніж п’ятдесят за Фаренгейтом[115]. Це нагадало йому, що це химерне й страшне літо добігає кінця. Не вперше подумалося, наскільки краще було б, коли б від початку матінці Ебіґейл її Бог, чи муза, чи хто там іще сказав іти до Маямі чи Нового Орлеана. А може, то було б не так уже й гарно, цього разу замислився він. Сирість, дощі… і багато трупів. У Боулдері хоча б сухо.

— Ох вони мене, блін, і налякали, коли вимагали Суддю в Комітет правопорядку, — сказав він. — Нам слід було очікувати такого.

Френні кивнула, а Нік швидко написав:

«Атож. Люди і за Томом із Дейною скуч-муть. Селяві».

— А ти як гадаєш, Ніку, вони будуть щось підозрювати? — спитав Стю.

Нік кивнув.

«Будуть думати, що ті пішли на захід. По-справжньому».