Розділ без назви (1)

Було порушено питання терміну, на який обираються члени Комітету Вільної зони, і після дуже щедрих пропозицій (одна — десять років, інша — пожиттєво; їх Ларрі завернув, зауваживши, що вони більше скидаються на термін ув’язнення, а не служби на виборній посаді) проголосували за річний термін. Гаррі Данбартон у задніх рядах замахав руками, і Стю дав йому слово.

Гаррі, щоб його почули, кричав на все горло:

— Навіть року може бути забагато! Я нічого не маю проти цих леді й джентльменів у Комітеті, на мою думку, вони працюють як ненормальні! — схвальні вигуки й свист у залі. — Але якщо нас ставатиме більше, їм бракуватиме рук!

Ґлен підняв руку, і Стю дав йому слово.

— Містере голово, це, звичайно, не на порядку денному, але, я вважаю, містер Данбарнтон дуже точно сказав.

«Ще б пак, лисику, — подумав Стю, — ти ще тиждень тому про це говорив».

— Я б хотів висунути пропозицію створити Урядовий представницький комітет, щоб дійсно запровадити нашу конституцію в життя. На мою думку, очолити цей Комітет має Гаррі Данбартон, і я теж там би працював, якщо ніхто це не вважатиме зловживанням службовим становищем.

У залі знову закричали «ура».

На задньому ряду Гарольд прошепотів Надін на вухо:

— Леді й джентльмени, а тепер обговоримо громадське свято кохання!

Вона посміхнулася йому — темно, повільно, аж у Гарольда запаморочилося в голові.

Стю з радісним ревом обрали маршалом Вільної зони.

— Я старатимуся заради вас як тільки зможу, — промовив він. — Хтось із тих, хто зараз весело кричить, можливо, згодом заспіває іншої. Чуєш, Річу Моффате?

Залою прокотився регіт. Річ, п’яний як чіп, радо сміявся з усіма.

— Але для справжніх правопорушень я жодних підстав не бачу. Головна справа маршала — не дати людям завдавати одне одному страждань. Серед нас насправді вже й немає таких, хто цього хоче. І так досить людей постраждало. Певне, це й усе, що я маю вам сказати.

Натовп улаштував йому тривалу овацію.

— Тепер наступний пункт, — промовив Стю, — який ніби пов’язаний із маршальством. Нам потрібно п’ятеро людей у Комітет правопорядку, бо я сам-один не дуже зможу когось схопити, якщо раптом буде треба. Чи є якісь кандидатури?

— Може, Суддю? — крикнув хтось.

— Так, Суддю, нашого старого чортяку! — закричав хтось.

Усі закрутили головами, виглядаючи кандидата, чекаючи, що Суддя встане і прийме цю відповідальність у своєму вигадливому стилі; у залі шепотілися, як він тоді хвацько попустив отого дивака з летючими тарілками. Люди відклали програмки, готуючись аплодувати. Стю і Ґлен із прикрістю перезирнулися: хтось у Комітеті мав це передбачити!